9 вересня 2026 року в Миргороді провели в останню путь Захисника України Володимира Перевалова, який загинув, боронячи Україну на Донецькому напрямку. 16 лютого 2025 року Володимир зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині. Більше року рідні чекали, жили між надією і страхом. Та результати ДНК-експертизи підтвердили найстрашніше - Володимир загинув.

Сьогодні Володимир повернувся додому. Але вже не так, як його чекали. Не з дороги. Не з фронту. Не з обіймами. Назавжди - у пам’яті, у фотографіях, у серцях рідних.

Володимир Олександрович Перевалов народився 29 червня 1991 року в Умані. Був щирим, відкритим і доброзичливим, умів знаходити спільну мову з людьми. Після навчання в Уманському професійному ліцеї працював на меблевій фабриці. Був працьовитим, відповідальним і наполегливим.

Згодом доля привела його до Миргорода, де він знайшов свій дім, створив родину, будував плани на майбутнє. Як і кожна людина, Володимир хотів просто жити - працювати, бути поруч із рідними, любити й здійснювати свої мрії. Та у червні 2024 року він став на захист України. Молодший сержант, кулеметник 2-го мотопіхотного відділення 3-го мотопіхотного взводу 1-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 141-ї окремої механізованої бригади виконував бойові завдання на одному з найскладніших напрямків фронту - Донеччині.

16 лютого 2025 року Володимир зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині. Для його родини, друзів і всіх, хто знав Володимира, почався довгий і болісний період очікування. Надія залишалася поруч із тривогою - понад рік рідні чекали на звістку. І лише результати ДНК-експертизи підтвердили те, у що найважче повірити: Володимир загинув, захищаючи Україну.

Сьогодні Миргород попрощався із Захисником, який віддав своє життя за те, щоб інші могли жити у вільній Україні. Під час церемонії прощання рідним передали Державний прапор України та прапор військової частини, у складі якої служив Володимир. А потім у тиші пролунав військовий залп - остання шана молодшому сержанту Володимиру Перевалову.

Низько схиляємо голови перед родиною Володимира. Немає слів, здатних забрати цей біль. Є тільки пам’ять і наша відповідальність - не дозволити забути, якою ціною Україні дається кожен день свободи.