"Родина, яка пережила страхіття Освенциму" - таку назву має видання, автором якої є голова Миргородської міської організації ветеранів Василь Вертелецький. Він зібрав спогади про пекло концтабору, війну, голод і холод, знущання, які пережила наша землячка - Парасковія Тихонівна Єрошенко. Вона і вся її родина пережила нестерпні жахи табору смерті “Освенцим”. Її життєвий шлях, такий важкий і тернистий, заслуговує на повагу, вдячність від нащадків.
Василь Юхимович відвідав удома Парасковію Тихонівну і вона погодилася поділитися своїми спогадами про ті дні і ночі, проведені в таборі, хоч для неї це важко було зробити: сльози раз у раз зупиняли її розповідь про дуже тяжке, можна сказати пекельне, життя всієї її родини, що пройшла через нацистську катівню.
Народилася Парасковія Тихонівна 1 травня 1938 року в білоруському селі Латигово Кабищанської сільської ради на Вітебщині. Батько - Сініцин Тихон, мати - Сініцина Тетяна, брати Олександр, Євгеній, Данило, Володимир, Микола виживали, як могли. У ті важкі часи сім'я заробляла на шматок хліба непосильною працею.
22 червня 1941 року ревіння німецьких літаків, вибухи бомб перервали мирне життя родини Сініциних.Парасковія Тихонівна з болем у душі згадує ті страшні воєнні дні і роки. Із самого початку війни три брати Парасковії - Олександр, Данило та Євгеній,- будучи ще підлітками, пішли воювати з загарбниками: усі вони були розвідниками партизанського загону, виконували різні завдання, ризикуючи своїм життям. У 1942 році в застінках гестапо гартувалась сила духу і воля Олександра. Він витримав усі тортури і муки, але не видав народних месників, що не скорилися окупантам. Не отримавши ніяких свідчень про партизанів, фашисти повісили Олександра на очах його родини та односельців у центрі села. Євгеній та Данило продовжували воювати в партизанському загоні. У 1945 році від поранення в шпиталі помер Данило, Євген пропав безвісти, і до цього часу його доля не відома.
Парасковію (ще дитину!) та всіх її односельців фашисти посадили в поїзд і повезли в невідомому напрямку. Лише в поїзді вони дізналися, що везуть усіх до Польщі, до табору “Освенцим”. Уже в таборі дітей і дорослих розділили. Після цього дітям не довелось бачити своїх найрідніших, найдорожчих матерів, бо вони були спалені в крематорії. Комендант табору попередив нас, що ми прибули не в санаторій, а в концтабір, вихід з якого лише один - через трубу крематорію.
У фашистів для нас не було ні імен, ні прізвищ, а лише татуювання на лівій руці з вибитим номером. Мій номер 62137 нагадує мені про ті жахливі дні і ночі, проведені в нацистському таборі смерті. До нас зверталися лише за номерами. У бараках ми лежали на дошках. Їсти нам давали тільки якусь баланду. У мене крутило ноги, живіт розпух від голоду. Вижила завдяки старшому брату Володі, якого фашисти відправляли на роботу, і він приносив для мене якусь крихту хліба.
Парасковія Тихонівна добре пам'ятає, як з їхнього бараку щодня на допити та на медичні експерименти забирали хлопців, яких потім замордованих притягували в барак та кидали на підлогу.
Труби крематорію цілодобово наганяли жах на тих, хто перебував у таборі, викидаючи в повітря чорний дим та багряне полум'я. Сморід від крематорію розносився по всьому табору. Багато в'язнів не витримувало знущань і намагалися покінчити життя, кидаючись на огорожу з колючого дроту, яка була під електричною напругою.
Але нестерпні умови, створені нацистами для в'язнів табору, знущання, постійний страх смерті не змогли зламати дух в'язнів і віру в перемогу. У таборі діяла підпільна група, яка розповсюджувала листівки під назвою "Ехо Освенцима".У 1944 році в'язні з підпільної групи підірвали один із крематоріїв, який обслуговували.
Весною 1945 року табір "Освенцим" був звільнений воїнами Червоної Армії. Була створена комісія, яка визначала подальшу долю кожного в'язня. Парасковію повинні були направити в місто Ленінград до дитячого будинку, її братів - до дитячого будинку в Рязанську область. Але Володя і Коля категорично не погодилися з таким рішенням і заявили, що сестра і брати повинні бути разом. Комісія направила нас до Пронського дитячого будинку Рязанської області.
У дитячому будинку лікар Юлія подарувала Парасковії книгу, написавши такі слова: "Життя... як воно змінилося за останні роки. А якщо згадати, що було в період війни... У тебе, Пашуня, ворог забрав батька і маму, а тебе з братами вивезли далеко від Батьківщини в чужу країну. Але наша держава не залишила тебе, вона звільнила тебе з полону і тепер ти живеш у дитячому будинку, де всі діти для тебе стали братами та сестрами. І для тебе я є однією із старших сестер. Юля".
Парасковія перебувала в дитячому будинку до 1952 року, а потім разом із братами Володею і Колею ви-рішили відвідати свою Батьківщину, рідне село Латигово. Але його спіткала така ж доля, як і багато інших сіл Білорусії та України: воно було повністю спалене, а від батьківської хати, де колись жила дружна сім'я Паші, залишився фундамент і в дворі розвалений колодязь. На Батьківщині Паша, Коля і Володя зустріли жінку, яка була свідком страти їхнього брата Саші і назвала Володю Сашею. Володя відповів, що він дуже схожий на Сашу, якого вже немає в живих.
По-різному склалася наша доля. Володя після дитячого будинку переїхав до Вітебська. Там його призвали служити до військово-морських сил. Після служби жив спочатку в Ленінграді і працював на заводі, де виготовляли різні металеві форми, а згодом усю їхню бригаду перевели на завод до міста Кінгісепп Ленінградської області. Володя помер у 2015 році.
Коля вступив до Харківського вищого військового авіаційного училища. Після закінчення служив у ракетних військах в Архангельській області. Будучи на чергуванні, у 1968 році загинув, виконуючи службові обов’язки. Виповнилося йому на той час усього 26 років. Його тіло і душа знайшла спочинок у Харкові, де він похований поблизу авіаційної академії, в якій він колись навчався.
Парасковія Тихонівна після дитячого будинку вступила до Орловського сільськогосподарського училища, яке закінчила у 1956 році і добровольцем поїхала на шахти Донбасу. На Луганщині, у місті Червонопартизанську, працювала на підземному видобутку вугілля машиністом. У 1972 році вийшов наказ про заборону праці жінок під землею, і з того часу працювала освітлювачем. Там же, на Луганщині, зустріла і свою долю - Олександра Васильовича Єрошенка. Разом із ним працювали на шахті до 1997 року. Цього ж року вийшли на заслужений відпочинок і переїхали до Миргорода. Маємо дві дочки: Оля проживає в Дібрівці на Миргородщині, Ріта - на Камчатці. Маємо також трьох внучок і одного правнука. У 2009 році Олександра Васильовича не стало.
Багато років мене не покидала думка про долі тих дітей і підлітків, з якими я перебувала в Освенцимі. Зверталась в міжнародний освенцімський комітет та комітет ветеранів війни з діяльності антифашистського спротиву. Познайомилась із журналістом Литвиновим Володимиром Васильовичем, який вивчав історії та долі білоруських в'язнів концтаборів. Зустрічалася із ним у 1982 році, на той час він готував до друку документальну книгу про долю в'язнів, у тому числі й Освенцима. На жаль, більше зустрічей із ним не було. Лихоліття війни залишило свої сліди на моєму та його здоров'ї.
Нагадаємо, що Освенцим став найбільшим концтабором смерті, який створили нацисти 20 травня 1940 року. Напис над входом до концтабору "Праця веде до свободи" реально означав "знищення" працею.
На Нюрнберзькому процесі, який відбувався з 20 лютого 1945 р. до 1 жовтня 1946 р., комендант табору Освенцим засвідчив, що з 1940 року до концтабору щодня прибувало 10 ешелонів у складі 40-50 вагонів, у кожному з яких було від 50 до 100 в’язнів. 70 процентів євреїв після прибуття відразу відправляли до газової камери. Усього в концтаборі знищено 2 млн 600 тисяч осіб, із них - 1 млн 400 тисяч євреїв, 140 тисяч поляків, 15 тисяч військовополонених, 15 тисяч жителів колишнього Радянського Союзу.
Пекло концтабору, війна, голод і холод, знущання - усе це пережила Парасковія Тихонівна, але зберегла віру в життя, душевну теплоту і людську гідність. Її життєвий шлях, такий важкий і тернистий, заслуговує на повагу, вдячність від нащадків.
Василь Вертелецький,
голова Миргородської міської організації ветеранів
