1 травня у селі Дібрівка, устеливши дорогу квітами, навколішки зустріли свого земляка — Олександра Воловіченка. У скорботі, з болем у серці, провели в останню путь Захисника — воїна, який віддав своє життя за Україну, за мир і свободу кожного з нас. Схилили голови всі, хто знав і любив його, хто мав честь іти поруч із ним життєвим шляхом.
Старший розвідник-радіотелеграфіст 2 розвідувального відділення 2 розвідувального взводу 1 розвідувальної роти розвідувального батальйону 100-ї окремої механізованої бригади, солдат Воловіченко Олександр Юрійович загинув 7 серпня 2024 року на Донецькому напрямку, виконуючи бойове завдання.
Олександр народився 1 червня 1995 року. Зростав у великій, дружній багатодітній родині, де з дитинства вчився цінувати тепло, підтримку й силу єдності. Він був людиною справи — не гучними словами, а щоденними вчинками доводив свою надійність і відданість.
Закінчив Дібрівську загальноосвітню школу, а згодом обрав Український державний університет залізничного транспорту, де здобув фах інженера-механіка. З 2018 року працював у структурі АТ «Укрзалізниця» стюартом. Відповідальний, щирий, завжди готовий допомогти — саме таким його пам’ятають колеги. Його працьовитість і людяність залишили теплий слід у серцях усіх, хто його знав.
Він був сильним не лише духом, а й тілом. Як спортсмен, Олександр виборював призові місця з вільної боротьби, а на футбольному полі захищав честь місцевої команди «Колос». Він добре знав, що таке команда, підтримка і відповідальність — і ніколи не підводив.
23 квітня 2024 року Олександр став до лав Збройних Сил України. Свідомо, гідно, з внутрішньою силою він обрав шлях захисника. Інженер, спортсмен, син і брат — він одягнув піксель, щоб боронити рідну землю, щоб зберегти мир для інших.
7 серпня 2024 року, виконуючи бойове завдання, солдат Воловіченко загинув смертю хоробрих. Понад рік його вважали зниклим безвісти… Та він до останнього подиху залишався вірним — Батьківщині, побратимам, своєму народові, своїй родині.
Секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій висловив щирі співчуття рідним і близьким Олександра Воловіченка з приводу непоправної втрати. Розділяємо ваш біль і схиляємо голови у глибокій скорботі. Світла пам’ять про нього назавжди житиме в наших серцях: "Його життя — це приклад мужності, честі й жертовності. Приклад того, як потрібно любити — тихо, глибоко, по-справжньому. Кажуть, Бог забирає найкращих… Олександр прожив коротке, але гідне життя. Він любив свою родину, спорт, життя і Україну. Ми втратили не просто воїна. Ми втратили світлу людину, надійного друга, справжнього чоловіка. Та пам’ять про нього — жива. У серцях. У спогадах. У вдячності".
Поховали земляка з відповідними військовими почестями на сільському кладовищі поруч із молодшим братом, який теж героїчно поліг за Україну. Вічна слава і світла пам'ять братам-Героям!
