І.  МОВА ПОВАГИ У ЩОДЕННОМУ ЖИТТІ

Тож першим кроком нашого дослідження став аналіз мови поваги, яку ми щодня використовуємо в побуті. Ми завітали на вулиці міста, щоб поставити землякам важливе питання:

Яке словосполучення, на вашу думку, є коректним: «інвалід» чи «людина з інвалідністю»?»

Що відповіли мешканці:

Ірина, 47 років, психологиня: «Я вважаю, що правильно казати «людина з інвалідністю». З погляду психології, слово «інвалід» несе в собі тавруючий характер. Натомість фраза «людина з інвалідністю» психологічно розділяє особистість та її стан. Вона транслює меседж: «Ти – людина, ти на першому місці, а інвалідність це лише обставина твого життя». Використання мови поваги допомагає руйнувати внутрішні бар’єри, знижує рівень тривожності під час спілкування та формує здорове сприйняття себе у суспільстві».

Олексій, пенсіонер, 77 років:

Вважаю, що «інвалід» не є образливим словом. У радянські часи це слово було юридичним і медичним терміном (наприклад, говорили «інвалід Великої Вітчизняної війни, «інвалід ІІ групи). Це слово чули й по телебаченню, читали в газетах. Ми звикли так говорити. Яка різниця, як називати? Головне, щоб допомога була.

Владислав, 28 років, реабілітолог, молодий спеціаліст:

Звичайно, слід говорити «людина з інвалідністю». Для мене слово «інвалід» звучить як якесь списання людини з рахунків, що абсолютно несправедливо. За фахом я реабілітолог і сам займаюся спортом. Коли бачу спортсменів на Паралімпіаді або людей з інвалідністю, які щоденно тренуються чи просто живуть активним життям, захоплююсь їхньою незламністю. Як ніхто інший, знаю, яка колосальна праця, залізна дисципліна та сила духу стоять за кожним фізичним досягненням. Подивіться на нашого миргородського плавця Дениса Остапченка, який нещодавно за свої видатні здобутки (на Паралімпійських іграх - 2024 в Парижі завоював золоту, срібну і бронзову медалі) був відзначений стипендією Президента України Володимира Зеленського! На таких атлетів, як Денис, має рівнятись сучасна молодь. У  кого повернеться язик назвати таку людину «інвалідом»?! Він – гордість нашого міста!     

Різниця у поглядах між поколіннями – це природний процес. Старші люди часто використовують слово «інвалід» не тому, що хочуть когось образити, а просто через багаторічну звичку до старої термінології. Проте світ змінюється, і завдання сучасного суспільства полягає в тому, щоб м’яко пояснювати старшим людям, чому повага в словах є важливою. Допомагати їм дізнаватися нові стандарти спілкування. Згідно з правозахисними стандартами, в спілкуванні завжди діє золоте правило:                  «СПОЧАТКУ ЛЮДИНА». Ми відмовляємось від слова «інвалід», оскільки воно зводить усю ідентичність особи до її діагнозу. Вираз «ЛЮДИНА З ІНВАЛІДНІСТЮ» підкреслює, що перед нами насамперед особистість, а травма чи захворювання – лише одна із багатьох характеристик.

Продовжуємо опитування мешканців нашого міста.

ІІ. ЯК СУСПІЛЬСТВО МАЄ ЗУСТРІЧАТИ ГЕРОЇВ

Сьогодні додому повертаються наші захисники, які пройшли через важкі фронтові поранення та втратили кінцівки на війні. Як, на вашу думку, коректно говорити про цих людей, і що ми маємо бачити насамперед, зустрічаючи їх на вулицях Миргорода? Олександр, 38 років, військовослужбовець:

Як людина, яка сама служить, скажу прямо: хлопці, які повертаються на протезах чи в кріслах колісних – це титани, на чиїх плечах тримається вся Україна. Слова «каліка» чи «ампутант» для них є особистою образою. Вони віддали частину свого тіла в пекельних боях, щоб цивільні в Миргороді могли спокійно жити й виховувати дітей. Це не жертви, це загартовані вогнем воїни, які продемонстрували найвищий ступінь людського героїзму. Вважаю, що потрібно говорити «ветеран з ампутацією» або військовий, який користується протезом. Але насамперед бачити в них Героїв і Переможців.

Людмила Яківна, 56 років, бухгалтер із багаторічним стажем:

Батько мого сина загинув на війні. Коли бачу цих молодих хлопців на протезах, у мене серце розривається від болю за те, що їм довелося пройти. Я ніколи не назву їх «каліками», бо це принижує їхню мужність. Вони наші рятівники, Герої, перед якими ми всі маємо вклонитися за те, що взагалі живемо.

Ми, працівники редакції, були особисто присутні на благодійному турнірі з волейболу сидячи, який вперше проводився на Миргородщині, й на власні очі переконалися, наскільки незламними є наші воїни. Багатьом цивільним важко уявити, як люди, що втратили кінцівки та користуються протезами, взагалі можуть грати у волейбол. Специфіка волейболу сидячи полягає в тому, що під час гри та контакту з м’ячем таз спортсмена має обов’язково торкатися підлоги. Пересувалися хлопці блискавично – за рахунок сили рук, потужного пресу та неймовірного балансу тулуба. Ми були в абсолютному захопленні від поведінки, шаленої енергії та внутрішньої сили цих людей. Всі, хто був на турнірі, і ми також, усвідомили головне: ми ні в якому разі, ні за яких обставин не зможемо назвати ЛЮДЕЙ НА ПРОТЕЗАХ «каліками». Це слово повністю нівелюється, зникає…На турнірі, де разом із ветеранами війни з ампутаціями «Міцні духом», грали збірна МВС, а також учні і вчителі ліцеїв, не було місця для жалю. Там панували взаємоповага, спортивний азарт та гордість за наших бійців. Етика безбар’єрності вимагає від нас називати їх «ВЕТЕРАНАМИ з АМПУТАЦІЄЮ» або «ЗАХИСНИКАМИ, ЯКІ КОРИСТУЮТЬСЯ ПРОТЕЗАМИ».

Однак, правозахисні організації зауважують, що не варто героїзувати всіх людей з інвалідністю — не для всіх це комфортно і доречно. Варто фокусуватися на повазі та вдячності, визнаючи внесок людини словами, що демонструють шану, але не створюють тиску. Не варто надмірно ідеалізувати людину чи її вчинки, оскільки це може створювати тиск відповідати високим очікуванням. Наприклад, можна сказати: «Дякую за те, що ти зробив» або «Ваш внесок дуже важливий».

Інклюзивний етикет в громаді починається з погляду. Часто люди відводять очі від ветеранів з ампутаціями, або, навпаки, надто пильно розглядають їхні протези чи шрами. Обидві такі реакції травмують. Фотопроєкт «Після бурі», який презентували в Миргороді минулого року до Дня захисників і захисниць України, був створений благодійним фондом «Наші» за участі його очільниці Юлії Закладної. Через художню мову цей проект допомагає громаді позбутися ніяковості й вчить мешканців дивитися на захисників без жалю чи зайвої цікавості, а натомість виражати повагу та визнання їхньої гідності. Фокус тут повністю зміщено з самої травми на особистість. Герої не просто позували на камеру. Світлини фіксували їх у русі чи під час занять, які наповнюють їхнє життя сенсом сьогодні. Це наочно ілюструвало назву виставки, що життя триває й після страшної «бурі». Це була не лише виставка великих фотопортретів, а й соціальна платформа, де глядачі могли почути особисті історії ветеранів та обговорити важливість інклюзії.

Продовжуючи наше бліц-дослідження, ми вирішили дізнатись чи вміють миргородці коректно спілкуватися з тими, хто використовує крісла колісні для щоденного пересування. Під час опитування показуємо перехожим картинки, які слід прокоментувати.

ІІІ. ПОВАГА ДО ЛЮДЕЙ В КРІСЛАХ КОЛІСНИХ

Як правильно назвати людину, яка користується кріслом колісним: «прикута до візка» чи «людина на кріслі колісному»? Чи варто розмовляти з дорослою людиною з інвалідністю через її супроводжуючого, чи звертатися безпосередньо до неї? Чи доречно, на вашу думку, торкатися крісла колісного без дозволу власника навіть тоді, коли хочете допомогти?

Наталія Василівна, 60 років, пенсіонерка, колишня педагогиня:                                                                            «Прикута до візка» звучить дуже зневажливо, наче ми оцінюємо людину за її засобом пересування. Я завжди кажу «людина в кріслі колісному». Я навіть знаю як допомогти такій людині перейти через бордюр – крісло повернути тільки заднім ходом (спиною людини вперед), інакше маленькі передні колеса заблокуються і людина перевернеться вперед на асфальт).

Варто зауважити, що допомагати людині з інвалідності можна лише з її дозволу чи прохання. Запитайте, як краще допомогти: людина, яка стикається з проблемою щодня, точно знає краще за перехожого, що їй потрібно.

Ігор, 42 роки, директор приватного підприємства:

На картинці бачу фото військового в кріслі колісному. Тому, якщо зустріну його на вулицях Миргорода, насамперед висловлю свою глибоку повагу та вдячність за захист. Тільки після цього підійду й запитаю, чи потрібна моя підтримка, наприклад, щоб допомогти перейти через бордюр. Навіть якщо поруч з ним є супроводжуючий, я все одно насамперед звернусь безпосередньо до самої людини в кріслі. Запитаю, чи потрібна моя підтримка.

Проходячи вулицями міста, демонструємо людям картинки, на яких зображено людей з порушенням зору та слуху.

ІV. МИСТЕЦТВО БАЧИТИ ЛЮДИНУ – ПОРУШЕННЯ ЗОРУ ТА СЛУХУ

Подивіться на ці картинки. Як у повсякденному мовленні правильно назвати людей, які на них зображені?

Софійка, школярка однієї з гімназій міста:

Можливо, якби побачила бабусю чи дідуся, що стоять на переході з паличкою, в окулярах, подумала б, що вони                     «слабозорі». Запропонувала б допомогти перевести через дорогу.

Наталія, 35 років, продавчиня кондитерського магазину:

Слово «слабозорі», як каже Софійка, це суто медичний діагноз для людей, які мають поганий зір, але трішки бачать. А для людини, яка орієнтується за допомогою тростини, коректно назвати «незряча людина» або «людина з порушенням зору».

Єгор, школяр гімназії, 7 років:

Чув, що людей називають глухонімими. У Миргороді й школа є для глухонімих.

Під час нашого опитування ми помітили дивну закономірність. Одразу кілька мешканок багатоповерхівки, які відпочивали на лавочці неподалік, впевнено також заявили: «У Миргороді дійсно є школа глухонімих, вона поруч знаходиться».

Іван Петрович, 77 років, колишній директор навчального закладу, який відповів без вагань і абсолютно правильно:

Мешканки багатоповерхівки допустили дві помилки. Окрім образливого слова «глухонімі», вони застосували застарілий статус самого закладу. Протягом десятиліть ми звикли цю установу називати «школою-інтернатом для глухих». Проте в ході освітньої реформи та переходу на європейські стандарти безбар’єрності заклад офіційно перейменували. Його нині сучасна і єдино коректна юридична назва – Миргородська спеціальна школа Полтавської області. Це насамперед спеціальна школа – простір для якісного розвитку, навчання та соціалізації дітей зі зниженим слухом. Її вихованці успішно знаходять своє місце в житті, стаючи чудовими фахівцями. Слід забути застарілі та образливі терміни «глухонімий» або «німий», а говорити  «людина з порушенням слуху», «нечуюча людина». Як привертати їхню увагу? Встановіть зоровий контакт. За потреби злегка торкніться плеча або помахайте рукою в полі зору. Якщо вас не розуміють, спробуйте перефразувати речення,   записавши головну думку на папері або в нотатках телефона.

Історія знає приклади, коли діти з порушенням слуху з самого початку йшли складним шляхом – навчалися в звичайних загальноосвітніх школах. Саме такий шлях подолала миргородка Наталя Мироненко. Попри те, що вона навчалась у масовій школі без спеціальних умов, Наталя не просто знайшла своє місце у житті, а й стала гросмейстером України та чемпіонкою Дефлімпійських ігор. Шахи стали її головною мовою, яка привела її від шкільної парти до золота Дефлімпіади та Ордена княгині Ольги. За свої системні перемоги (зокрема на іграх в Італії та Туреччині) Наталя є кавалером цього ордена. Для підтримки видатної спортсменки Володимир Зеленський призначив їй щомісячну Президентську стипендію. Підкоривши світові вершини, звання гросмейстера, ніколи не забувала рідне місто Миргород, де починався її шлях. Підтвердженням цього був її візит до редакції нашої газети «Прапор перемоги», де Наталя стала почесним гостем. Попри те, що вона людина слабочуюча, зустріч пройшла у невимушеній та щирій атмосфері. Участь її мами в цій зустрічі додала події особливого тепла та підкреслила, наскільки важливою для Наталі є родинна підтримка.

 Наступними нашими співрозмовниками була молода подружня пара Олена та Ігор. Демонструємо їм світлину, де зображені усміхнений молодий чоловік у кріслі колісному та жінка поряд, і ставимо запитання:

«Чи готова сучасна молодь бачити в людях з інвалідністю активних суб’єктів, тобто рівних друзів, колег, а не просто об’єктів для жалю?»

Оленка відповіла за обох: «У мене на фронті нещодавно загинув двоюрідний брат… Тому я не можу дивитись на це фото просто як на красиву картинку. Для мене цей хлопець як символ тих, хто вижив, але віддав своє здоров’я за нас. Я відчуваю величезний біль через втрату брата, але водночас гордість і повагу до юнака. Він тримає спину рівно, він посміхається».

«Це фото про те, що життя має тривати попри все, вшановуючи пам’ять тих, кого вже немає», – додав Ігор.

Людмила Іллівна, мама Оленки, яка підійшла, додала:

Неймовірно тепле фото, яке демонструє безмежну підтримку, любов та незламність. Нашим людям із пораненнями та травмами чи то з цивільного життя, чи то з війни менше за все потрібні наші сльози або жаль. Їм потрібна отака підтримка, любов та незламна віра в них, яку ми бачимо на цьому фото. Жінка біля цього хлопця – його надійний тил.

V.   ПРО ГІМНАЗІЮ «ГЕЛІКОН»

Нам, дорослим, іноді важко підібрати правильні слова, але в нашому місті дітей цьому вчать змалечку. Чудовим прикладом є Миргородська гімназія №2 «Гелікон». Нещодавно завдяки перемозі в міжнародному німецькому проєкті там відкрили особливий простір  – «Кімнату стійкості», а також гімназія отримала безкаркасні меблі, нові розвивальні ігри, яскраві картки та спеціальні тактильні книжки для інклюзивних класів. Завдяки такій наочності діти з інтелектуальними порушеннями вчаться разом із іншими легко й цікаво. Вони з перших класів бачать ці матеріали, грають з ними з друзями й природно вчаться розуміти потреби один одного. Для них повага та допомога – це не складні правила з підручника, а звичайна шкільна дружба. Вчителі гімназії зазначають, що завдяки спільній роботі діти чудово вміють спілкуватися та товаришувати з однокласниками – дітьми з особливими освітніми потребами. Вони не використовують образливих слів, не дивляться з жалістю і завжди знають, як безпосередньо звернутись один до одного делікатно.

До гімназії ми завітали в той момент, коли заступник директора з навчально-виховної роботи Олександр Лях та педагог-організатор Ілля Мартинюк допомагали облаштовувати «Кімнату стійкості».

VІ.  РОЗУМІННЯ ЗАМІСТЬ ОСУДУ: ЯК ПІДТРИМАТИ ДІТЕЙ З АУТИЗМОМ

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, приблизно 1 зі 100 дітей у всьому світі народжується з розладом аутистичного спектра  (РАС). Оскільки таких дітей навколо нас чимало, ми щодня можемо зустріти їх і в Миргороді. Уявіть ситуацію, що в магазині чи в транспорті дитина через гучний шум починає сильно плакати або закривати вуха руками. Якою буде ваша перша думка – батьки погано виховують дитину чи їй потрібна підтримка? Чи зможуть звичайні перехожі делікатно допомогти мамі такої дитини?

Кілька перехожих відповіли, що могли б подумати спочатку, що така дитина розпещена, вередує. І що таких дітей важко розрізнити.

Дійсно так, адже аутизм називають «невидимою інвалідністю», бо зовні такі діти виглядають так само, як і всі інші. Тому за підказкою ми звернулись до мами хлопчика з РАС.

Ірина Балацька (голова ГО «Об’єднання батьків дітей з особливими потребами “Відкрите серце”», мама хлопчика з розладом аутистичного спектра):

Чому для вас важливо, щоб говорили «дитина з аутизмом», а не «аутист»?

Для мене це питання не лише слів. Це питання поваги.
  Коли ми говоримо «аутист» чи «дитина-інвалід», ми ніби зводимо всю особистість до її діагнозу. Але ж перед нами насамперед дитина. Дитина, яка любить, боїться, мріє, сміється, має свої захоплення, характер і власний погляд на світ. Тому я завжди прошу говорити: «дитина з аутизмом», «дитина з інвалідністю», «дитина з особливостями розвитку». Бо аутизм — це лише про вади, а не про особистість.  Мені дуже хочеться, щоб суспільство навчилося спочатку бачити людину, а вже потім — її особливості.
 
  Коли у громадському місці стається сенсорне перевантаження, як поводяться перехожі?
       На жаль, реакції бувають різними. Є люди, які дивляться з осудом, починають повчати батьків або роблять висновок, що дитина просто невихована. Повірте, у такі моменти мамі й без того дуже важко. Вона не потребує оцінок.
           Але останніми роками я все частіше зустрічаю й інше — людяність. Хтось притримає двері, хтось відведе погляд, щоб не створювати додаткового дискомфорту, хтось тихо запитає: «Чи можу я вам допомогти?». Саме такі прості вчинки запам’ятовуються найбільше.
  Якої допомоги вам хотілося б від сторонніх людей?
       Найперше — не засуджувати. Якщо дитина закриває вуха, плаче чи голосно реагує на шум, — це не примха і не наслідок поганого виховання. Часто це сенсорне перевантаження, коли мозок просто не справляється з кількістю звуків, світла чи інших подразників. Не потрібно повчати маму чи давати непрохані поради. Не варто жаліти дитину або казати: «Бідненька». Найкраща підтримка — це просте запитання: «Чи можу я чимось допомогти?». Розуміння лікує набагато більше, ніж співчуття.   Хотілося б, щоб ставлення дітей до однолітків з інвалідністю починалося з дому. Його не вчать на одному уроці чи під час однієї виховної години. Воно формується щодня — з того, як дорослі говорять про інших людей, як реагують на чиїсь особливості, чи вміють співчувати і поважати відмінності.
       За роки я зустріла багато чудових дітей. Вони самі підходять до мого сина, запитують, як із ним познайомитися, як гратися, чим допомогти. Вони не бояться того, чого не розуміють, — вони просто хочуть дружити. І тоді я розумію: поруч із ними є дорослі, які навчили їх людяності.
           Але, на жаль, буває й інакше. Інколи діти сміються, показують пальцем, знімають на телефон або наслідують поведінку дитини з інвалідністю. І в такі моменти боляче не лише через дитячу жорстокість. Боляче тому, що діти не народжуються з упередженнями — вони їх переймають від дорослих.
     Саме тому я завжди кажу: якщо ми хочемо побудувати інклюзивне суспільство, починати потрібно не з дітей, а із себе. Бо найкращий урок толерантності — це особистий приклад батьків.

         Ми багато говоримо про те, що дітей потрібно навчати толерантності. Але жоден плакат, жодна лекція чи виховна година не матимуть такого впливу, як приклад власних батьків. Якщо дитина вдома бачить повагу до людей, вона понесе її у світ. Якщо вдома звучать насмішки чи образливі слова, вона теж понесе їх із собою. Саме тому інклюзивне суспільство починається не зі школи, а з родини.

         Найцінніше, що ми можемо подарувати людині з інвалідністю, — це повагу до її гідності. Дуже часто, коли ми говоримо про інвалідність, люди уявляють лише дітей з особливостями розвитку. Але людей з інвалідністю набагато більше. Це й ті, хто пересувається на кріслі колісному, люди з порушеннями зору чи слуху, а сьогодні, на жаль, дедалі більше наших ветеранів, які повертаються з війни з ампутаціями, на протезах або з невидимими травмами.
      Багато хто з них ще зовсім недавно жив звичним життям, а сьогодні змушений заново вчитися ходити, працювати, приймати своє нове тіло і своє нове життя. Це непростий шлях. Тому не варто дивитися на людину лише через її інвалідність. Не потрібно розглядати її, показувати пальцем, перешіптуватися чи захоплено називати «робокопом». Навіть якщо це сказано без злого наміру, така увага може ранити. Інвалідність — це лише одна з обставин життя. Вона не визначає характер людини, її мрії, професію чи цінність. Перед нами — людина.
  Що б ви хотіли змінити у нашому місті, щоб воно стало зручнішим для дітей з аутизмом?
           Насамперед — не будівлі, а ставлення людей. Безбар’єрність — це не лише пандуси. Це середовище, у якому дитину не засуджують за те, що вона інакше реагує на світ.
      Хотілося б, щоб більше людей знали, що таке аутизм, щоб педагоги, працівники установ, транспорту, магазинів розуміли особливості таких дітей. Щоб під час масових заходів були тихі зони або можливість ненадовго відійти від шуму.
           У нашому місті працює Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю. Це місце, де допомагають не лише дітям, а й їхнім родинам. Адже реабілітація — це не лише вправи чи заняття. Це щоденний шлях, який проходить уся сім’я. Фахівці центру допомагають батькам краще зрозуміти потреби своєї дитини, навчають як взаємодіяти з нею, як підтримувати її розвиток і справлятися з викликами, які виникають щодня. Для багатьох родин це стає опорою у той момент, коли здається, що залишився сам на сам зі своїми труднощами. Мій син відвідує центр із п’яти років, тому я не з чуток знаю, наскільки важливою є така підтримка. Хочу щиро подякувати директорці центру Валентині Михайлівні Сіваченко та всьому колективу за професіоналізм, людяність і щоденну працю, яка допомагає дітям розвиватися, а батькам — не втрачати віру й сили рухатися вперед. Реабілітація потрібна не лише дитині. Її потребує вся родина. Але мене давно хвилює інше питання: що відбувається, коли дитині виповнюється 18 років? Інвалідність не зникає разом із повноліттям. Людина так само потребує спілкування, розвитку, соціалізації, занять, психологічної підтримки, а часто й реабілітації. Проте сьогодні для дорослих людей з інвалідністю таких можливостей у громаді майже немає.
       Я дуже хотіла б, щоб у нашому місті з’явився сучасний центр денного перебування для дорослих людей з інвалідністю. Простір, де вони могли б навчатися, спілкуватися, займатися творчістю, проходити реабілітацію, розвивати побутові й соціальні навички, бути частиною громади. Це важливо не лише для самих людей з інвалідністю. Це величезна підтримка і для їхніх родин. Батьки також старіють, хворіють, потребують перепочинку. І вони мають знати, що їхні дорослі діти не залишаться сам на сам зі своїми труднощами.
       Мені хочеться, щоб ми перестали думати про інвалідність лише як про дитячу тему. Людина з інвалідністю не перестає бути частиною суспільства після 18 років. Вона так само має право на активне, гідне й змістовне життя.

         Ми ніколи не прагнули створити окремий простір для дітей з інвалідністю. Ми прагнули зробити так, щоб вони могли бути частиною звичного життя громади — ходити в музей, кінотеатр, подорожувати, брати участь у творчих заходах разом з іншими дітьми. Саме в цьому ми бачимо справжню інклюзію. Найважливіше – навчитися бачити не інвалідність, а людину. Саме з цього починається інклюзивне суспільство.

ВИСНОВОК:
  Опитування, проведене за ініціативи та підтримки громадської спілки «Ліга Сильних», показало, що мешканці Миргорода щиро прагнуть бути свідомими та уважними до потреб інших, і багато хто чудово володіє мовою поваги. Водночас нашому суспільству все ще потрібно остаточно позбутися застарілих побутових стереотипів та глибше освоїти тонкощі інклюзивної культури та етикету взаємодії.

 Цей текст створено у межах проєкту «Safe: допомога і підтримка для всіх». Цей проєкт реалізовує «Ліга Сильних» за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та за координації Help – Hilfe zur Selbsthilfe і Програми локалізації Help.

Програма локалізації Help (HLF) — це глобальна програма, що реалізується за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма впроваджується під координацією Help – Hilfe zur Selbsthilfe у співпраці з місцевими та міжнародними суб’єктами й мережами громадянського суспільства, працюючи з, для та через них. HLF підтримує лідерство партнерських організацій та посилює їхню спроможність надавати якісну, локально орієнтовану та сталу гуманітарну допомогу.

Джерело    Інформаційний центр "Миргородщина"