Цивільний захист

Військомат Центр зайнятості АМУ Захист прав споживачів
Почесні громадяни
2014-01-01

ФРОЛОВ МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ

(10.11.1923 – 07.11.2011)

Микола Олексійович Фролов народився 10 листопада 1923 року у селі Синдіївці Біловського району Курської області (Росія)у селянській родині.

Через 7 років сім’я переїхала в Красну Яругу Бєлгородської області, де у червні 1941 року закінчив середню школу. У перші дні Великої Вітчизняної війни хлопець добровільно поїхав до Тамбовського артилерійно-збройного технічного училища.

 За кілька місяців опанувавши двохрічну програму військового училища, уже в грудні 1941 року сімнадцятирічним юнаком Микола Фролов у званні техніка-лейтенанта розпочав службу у 1237-му стрілецькому полку збройним техніком, а потім начальником полкової артмайстерні. 373-тя стрілецька дивізія, в якій служив Микола Олексійович, брала участь у форсуванні Дніпра, визволенні багатьох російських, українських, молдавських, інших міст і сіл. Серед них і місто Миргород.

Зранку 18 вересня 1943 року 1235-ий, 1237-ий і 1239-ий стрілецькі полки почали штурмувати місто і вже в першій половині дня вступили в нього. Сусідом зліва була 93-тя стрілецька дивізія. Визволивши село Великі Сорочинці, вона увірвалася в Миргород у районі залізничного вокзалу. Місто було визволено. А 19 вересня 1943 року наказом Верховного Головнокомандуючого за мужність і стійкість, проявлені в боях, 373-ій і 93-ій стрілецьким дивізіям за успішні дії по визволенню Миргорода було присвоєно звання «Миргородських».

М.О. Фролов брав участь у бойових діях на території України, Молдавії, Румунії, Польщі, Германії, Чехословаччини. У 373-ій дивізії Микола Олексійович прослужив до кінця війни.

У травні 1946 року демобілізувався. Працював у Красній Ярузі учителем фізкультури, секретарем райкому комсомолу, а потім редактором Івнянської районної газети. Після переїзду у Бєлгород працював редактором багатотиражної газети та редактором місцевого радіомовлення. Лише в січні 1992 року з трудовим стажем 50 років вийшов на заслужений відпочинок.

У грудні 2004 року М.О. Фролов переїхав у Красну Яругу. За період заслуженого відпочинку побачили світ вісім книг автора. Здебільшого це твори на воєнну тематику.

Микола Олексійович брав активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді. Усе післявоєнне життя Микола Олексійович підтримував тісний зв’язок з Миргородом. Його цінували у ветеранській організації нашого міста, знали і любили у навчальних закладах, на підприємствах, установах і в організаціях. Як ніхто інший, він умів розповісти про солдатський ратний подвиг, про важливість збереження миру.

Щороку у дні визволення Миргорода від німецько-фашистських загарбників Микола Олексійович відвідував наше місто, щоб вклонитися світлій пам’яті загиблих воїнів і тим буремним рокам, щоб зустрітися з воїнами-побратимами, щоб сказати добре слово молодому поколінню і усміхнутися щасливому мирному дню.

Фролов М.О. - член Спілки журналістів. Він є трьохкратним лауреатом Всеросійської художньої творчості та чотирикратним дипломантом обласних журналістських конкурсів, двічі дипломантом обласних фотовиставок, дипломантом поетичного конкурсу. Серед його доробок "Война и после войны", "Всякое бывало на войне", "Военное лихолетье", "Строки любителя поэзии", "Встречи", "Крутые повороты", "373 Миргородская, трижды орденоносная", "От Чебаркуля до Праги". У останній книзі Микола Олексійович у жанрі документальної хроніки виклав хід подій визволення Миргородщини.

Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, орденом «За мужність», медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-45рр.» та багатьма ювілейними медалями.

М.О. Фролов – почесний громадянин села Балаклія (Україна), міста Синжерей (Молдова), Красноярузького району (Росія). Микола Олексійович – голова Ради ветеранів 373 Миргородської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова стрілецької дивізії.

Рішенням 11 сесії Миргородської міської ради двадцять третього скликання від 10 березня 1999 року Фролову М.О. присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 



 

БРИКУЛЕЦЬ ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ

          Народився 23 листопада 1924 року в с. Марківці Грицівського району Хмельницької області у заможній хліборобській родині.

            За часів тоталітарного режиму його батьки зазнали репресій. Нелегкою видалась і доля майбутнього художника. У 1943 році юнака вивезено на примусову працю у Німеччину, звідкіля Віктор двічі тікав та відчув на собі жах концтабору й тяжке випробування каторжними роботами.

Після визволення восени 1945р. повернувся додому. У 1946 році вступив до Харківського художнього училища, яке закінчив з відзнакою у 1951 році. Почав виставлятися з 1954 року. З 1968 року Віктор Михайлович постійно проживає у Миргороді.

            Творчий доробок художника сягає понад 6000 картин.

Його картини сьогодні можна побачити в експозиціях і фондах багатьох музеїв та у приватних колекціях України, Росії, Грузії, Фінляндії, Німеччини, Ізраїлю, Австралії, Канади, Швейцарії, Болгарії, США.

Значна частина творчого доробку знаходиться у Миргороді: у краєзнавчому музеї, санаторії «Полтава» ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів “Миргородкурорт”, у дитячій музичній школі, музеї Д.Гурамішвілі, у міській раді, лікарні та у школах.

Своєрідною візитівкою міста став портрет засновника миргородського курорту Івана Андрійовича Зубковського, який зустрічає численних гостей у бюветі славнозвісної оздоровниці. Цей портрет став символом мінеральної води, відомої далеко за межами України.

Знаковими у творчості В.Брикульця стали портрети генія української культури Тараса Шевченка, гетьманів Івана Мазепи, Данила Апостола, меценаток Раїси Могилянки і Галшки Гулевичівни, письменника Анатолія Дімарова, співачки Раїси Кириченко.

Художник створив і продовжує створювати образи великих та простих людей, оспівуючи при цьому духовну й фізичну красу людини.

З особливим трепетом Віктор Михайлович малює ікони. Він створив образи для трьох іконостасів: у селищах Ромодан, Решетилівка і в селі Жовтневе Решетилівського району. Це - 64 ікони.

Яскравою сторінкою в творчій біографії В.Брикульця є його знайомство з діяльністю всесвітньовідомого ювеліра Карла Фаберже. Як наслідок - портрети К.Фаберже, його синів, правнуки Тетяни Федорівни, повного кавалера Ордена К.Фаберже, відомого експерта у цій царині - Валентина Скурлова.

Багато робіт майстра заслужено отримали міжнародне визнання.

Віктор Михайлович неодноразово нагороджувався Почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Полтавської обласної та Миргородської ради. Його роботи занесені до Каталогу творів «Славетні імена Полтавщини».Член Національної спілки художників України з 1999 року. У 2006 році став лауреатом Всеукраїнської премії ім. Опанаса Сластьона. У 2007 р. В.М. Брикульцю присвоєно звання "Заслужений художник України". Віктор Брикулець - кавалер ордена К.Фаберже III ступеню, ордена Української православної церкви "Козацька слава". Він лауреат миргородської літературно-мистецької премії ім. Антона Шевченка, переможець загальноміського рейтингу популярності "Людина року 2008". Визнанням його заслуг перед Україною стало нагородження у 2009 році державним орденом "За заслуги" III ступеня.

Рішенням 15 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 25 грудня 2003 року Віктору Михайловичу Брикульцю присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

Помер митець 12 березня 2022 року.



 

ГУБЕРСЬКИЙ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ

Леонід Васильович Губерський народився 4 жовтня 1941 року в м. Миргороді.

Після закінчення миргородської середньої школи №3, навчався в керамічному технікумі, працював інженером ТЕЦ цукрового комбінату у Кегичівському районі Харківської області. Після служби у лавах Радянської Армії (1961-1964р.р.) закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (1969р.), а у 1972 році - аспірантуру університету. Під час навчання вирізнявся здібностями до наукової роботи, активною життєвою позицією. Навчання, наукову роботу він поєднував з роботою на виборних посадах комсорга курсу, заступника секретаря комсомольського бюро факультету, секретаря комітету комсомолу університету, члена бюро Київського міського та обласного комітетів ЛКМСУ. На комсомольській роботі юнак набув поважного управлінського досвіду, навчився працювати з людьми.

З 1976 по 1978 роки працював радником і викладачем-консультантом філософських дисциплін Центрального університету провінції Лас-Вільяс у місті Санта-Клара Республіки Куба.

Після повернення на Батьківщину, Леоніда Васильовича призначено на посаду заступника декана філософського факультету Київського університету. Адміністративну діяльність він поєднував з викладацькою роботою. У різні роки був завідуючим кафедрами, проректором, директором Інституту міжнародних відносин Київського університету ім. Т. Шевченка.

З 2008 року - ректор Київського національного університету.

Талановитий вчений і педагог, Леонід Васильович завжди і на всіх посадах виявляв риси умілого організатора, і впевнено вів колектив шляхом реформ та інновацій.

Має дипломатичний ранг - Надзвичайний і повноважний посол України (присвоєно у вересні 2001).

Кандидат наук (1975р.), доктор філософських наук (1992р.), професор (1989р.), академік НАН України (2003р., член-кореспондент з 1997р.), член-кореспондент АПН України (1995р.), академік Академії наук вищої школи України, заслужений працівник народної освіти України (1997р.),

Лауреат премії ім. Д. І. Чижевського Національної академії наук України.

Нагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V (1999р.) і IV (2004р.) ступенів, п'ятьма медалями.

Герой України - нагороджений орденом Держави 27 жовтня 2009 - за видатний особистий внесок у зміцнення науково-освітнього потенціалу України, підвищення престижу національної освіти, підготовку висококваліфікованих фахівців, багаторічну плідну наукову і педагогічну діяльність.

Має державні нагороди Болгарії (1997р.), Італії (1998р.), Португалії (1999р.), Грузії (2004р.).

Почесний доктор Благоєвградського університету (2000р., Болгарія).

Не зважаючи на поважну і відповідальну посаду, вагомі життєві досягнення і державні інтереси, Леонід Васильович Губернський підтримує тісний зв’язок із своєю "малою батьківщиною" – Миргородом. Його дієва участь у розвитку міста, зміцненні матеріально-технічної бази навчальних закладів є виявом справжнього патріотизму і любові до рідного Миргорода.

Рішенням 15 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 25 грудня 2003 року Леоніду Васильовичу Губерському присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 



 

ІГНАТЕНКО ІВАН ОВСІЙОВИЧ

(22.06.1914 – 09.11.1988)

Іван Овсійович Ігнатенко народився 22.06.1914 року в с. Пасицелі Балтського повіту Одеської губернії в селянській родині.

Навчався у церковно-приходській школі. У 1931 році вступив до Ананіївського кооперативного технікуму Всемолдавського комбінату кооперативної освіти (Одеська обл.), після чого працював у споживкооперації (1932-36 рр.).

5 листопада 1936 року був призваний до лав Червоної Армії. У 1939 році закінчив курси молодших лейтенантів при Севастопольському училищі зенітної артилерії. З перших днів Великої Вітчизняної війни - у діючій армії. У 1941-42 рр. був заступником командира батареї, начальником розвідки дивізіону, заступником командира дивізіону, помічником начальника штабу артилерії району ППО. З січня по липень 1943 року навчався на курсах удосконалення командного складу військ ППО при Чкалівському училищі зенітної артилерії. Воював на Північно-Західному (1941-42 рр.) та Південному (1942-45 рр.) фронтах. За героїзм та мужність, проявлені у роки Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Червоної Зірки та багатьма медалями.

Після закінчення війни служив у військах Південно-Західного округу ППО, а 10 червня 1947 року звільнений у запас у званні капітана.

З 1947 по 1952 роки працював головним бухгалтером та директором Будинку відпочинку «Берегвар» у м.Мукачеве.

З 1952 року - директор Будинку відпочинку «Авангард» у м. Немирів.

З 1963 до 1984 року - директор курорту «Миргород».

Саме на цей час припадає один з унікальних періодів розвитку курорту. Талановитий господарник, умілий та далекоглядний керівник розпочав з вирішення головної проблеми, про яку писав ще І.А. Зубковський у книзі «Дни моей жизни»: «…заболоченность реки Хорол єсть одно из слабых мест создающегося курорта в Миргороде. Не устранить вредного влияния его - значило бы похоронить самую идею курорта».

За його керівництва курортом, у тісній співпраці з партійним керівництвом міста почищене та розширене русло ріки Хорол. Зведені пішохідний та автомобільний мости через річку, лікувальний пляж, човнова станція, бальнеогрязелікарня, санаторій «Березовий гай», санаторій «Хорол», Палац культури, санаторій «Миргород», центральний бювет, санаторій «Полтава».

Зведені житлові будинки для працівників курорту, гуртожиток, підсобне та зелене господарства, літній театр, дитячий садочок та багато інших важливих об’єктів інфраструктури.

Під керівництвом Івана Овсійовича курорт набув сучасного вигляду, став відомою оздоровницею - комфортабельним курортним закладом з передовою на той час лікувальною базою.

За самовіддану працю Іван Овсійович Ігнатенко був удостоєний багатьох нагород, серед яких - орден Жовтневої революції, орден Червоного Трудового Прапора, численні грамоти й відзнаки.

Одна з вулиць Миргорода, прилегла до території курорту, названа іменем І.О.Ігнатенка. Його ім’я занесено до книг та довідників з курортології.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 12 січня 2005 року Ігнатенку І.О. присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 



 

РАДЬКО ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

( 23.01.1927 – 13.05.2005)

Народився В.Д. Радько 23 січня 1927 року в с. Розбишевка Гадяцького району Полтавської області в селянській родині.

Трудову діяльність розпочав обліковцем тракторної бригади Венеславівської МТС. Працював у місцевому колгоспі "Нове життя". Після закінчення Гадяцького педагогічного училища був на комсомольській роботі у Петрівсько-Роменському (тепер у складі Гадяцького ) районі.

У 1958 році закінчив Харківську міжобласну Вищу партійну школу і був направлений на роботу в Миргородський райком партії. Працював завідуючим відділом пропаганди і агітації, головою районного комітету народного контролю, другим секретарем райкому партії.

З 1965 року і до виходу на пенсію, у 1987 році, Василь Дмитрович Радько очолював Миргородський райком (міськком) Компартії України.

Саме у ці роки найбільш повно розкрилися його організаторські здібності та вміння працювати з людьми.

Цей був період справжнього розквіту міста. У 1973 році засновано сільський будівельний комбінат, у 1975 році вступив у дію новий завод мінеральних вод, у 1980 – санаторій Міністерства внутрішніх справ. У 1981 запрацювала бальнеологічна лікарня для залізничників.

З 1972 по 1982 роки значно зміцніла лікувальна та матеріально-технічна база курорту "Миргород". Зведені нові сучасні корпуси санаторіїв "Березовий гай", "Миргород", "Хорол", "Полтава". Введено в експлуатацію бальнеогрязелікарню, палац культури, центральний бювет. Розчищене русло річки Хорол та облаштовано курортний пляж, зведені автомобільний та пішохідний міст через річку.

У 1983 році вступив у дію сироробний комбінат. За його керівництва збудовані нові приміщення шкіл і благоустроєні житлові будинки, культурно-освітні, побутові, торгові та інші заклади. Миргород став комфортним для проживання, сучасним містом.

Василь Дмитрович багато зусиль доклав і для розвитку Миргородського району. За його дієвої участі у колгоспах і радгоспах району впроваджувалися прогресивні технології, збільшувалося виробництво сільськогосподарської продукції, неухильно зростав добробут населення.

Радько В.Д. неодноразово обирався депутатом і членом виконавчого комітету районної ради. Користувався довірою та повагою людей.

За вагомий особистий внесок у розвиток регіону, натхненну та самовіддану працю Василь Дмитрович Радько нагороджений орденом Жовтневої революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями, грамотами і подяками. Почесний громадянин Миргородського району.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 12.01 2005 року Радько Василь Дмитрович удостоєний звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 



 

ЗУБКОВСЬКИЙ ІВАН АНДРІЙОВИЧ

(25.11.1848 – 05.12.1933)

Іван Андрійович Зубковський народився 25 листопада 1848 року в селі Єрки Миргородського повіту, в родині священика. Кілька поколінь його предків мали духовний сан, цього ж чекали батьки і від Івана. 1865 року хлопець закінчив Лубенське духовне училище (за іншими даними Миргородське повітове училище), а 1870 року - Полтавську духовну семінарію, де викладав словесність молодий Іван Нечуй-Левицький. Проте згодом Зубковський вирішив стати лікарем і вступив на медичний факультет Імператорського університету св. Володимира. Батько був проти, тому на навчання у виші Іван заробляв сам.

Під час навчання в університеті Іван активно друкував статті про народну освіту в популярній газеті «Кіевскій телеграфъ», на які звернув увагу Михайло Драгоманов і заохотив продовжувати працювати в цьому напрямку. Зубковський прислухався до поради й протягом усього життя був активним дописувачем газет і журналів.

Закінчив університет перед початком російсько-турецької війни 1877 - 1878 років. Випускник медичного факультету потрапив у розпорядження Кавказького окружного військово-медичного інспектора. Через рік дістав високу нагороду - офіцерський орден Станіслава III ступеня з мечами. Після війни вчився в Петербурзькій Військово-медичній академії.

В 1879—1883 рр. працював земським лікарем у Миргороді. Був обраний земським гласним, членом училищної ради. Користувався повагою і авторитетом серед жителів міста.

Деякий час працював в Ризькому, а з 1897 р. — Кременчуцькому військовому госпіталі. Вислужив чин генерал-майора. У 1911 р. вийшов у відставку і поселився в Миргороді.

З 1911 по 1914 роки він був обраний головою Миргородського сільськогосподарського товариства, головою Товариства допомоги учням миргородських середніх учбових закладів, головою піклувальної ради жіночої гімназії, директором громадської бібліотеки (нині – міська бібліотека для дорослих ім. Д.Гурамішвілі). Член Полтавської вченої археологічної комісії.

З 1914 по 1916 роки - Миргородський міський голова. На цю відповідальну посаду він був обраний майже одноголосно - лише з одним голосом "проти".

 Як міський голова Іван Андрійович багато зробив для розвитку міста. Приділяв увагу упорядкуванню в Миргороді мінерального джерела, а й згодом і курорту.

У 1916 році І.А.Зубковський за станом здоров’я пішов у відставку з посади міського голови і повністю присвятив себе організації курорту. Влаштував невеличку водолікарню при міській лазні, був її завідуючим та господарником. Перший лікувальний сезон тривав в Миргороді з 28 квітня по 1 вересня 1917 року. Курс лікування тоді пройшло 585 хворих.

Двадцяті і тридцяті роки двадцятого століття минають для старого земського лікаря у напруженій праці. Він багато пише. Друкує статті про розвиток Миргородського курорту в журналі "Курортное дело", у газеті "Червоне село", розповідає про перебування у Миргороді Т.Г.Шевченка. Публікує працю про діяльність у Миргороді А.П.Свидницького, спогади про Нечуя-Левицького, статті "Декабристи – уродженці Полтавщини". Працює над мемуарами "Дні мого життя". Закінчив писати їх аж у 1930 році.

Іван Зубковський помер 5 грудня 1933 року у Миргороді. Похований на Троїцькому цвинтарі.

Рішенням 27 сесії Миргородської міської ради п’ятого скликання від 19 листопада 2008 року Івану Андрійовичу Зубковському присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 



 

ПАУТОВ ОЛЕКСАНДР БОРИСОВИЧ

Паутов О.Б. народився 4 серпня 1951 року в м. Хороль Приморського краю в родині військового льотчика. Мама - учитель молодших класів. Закінчив середню школу в м. Миргороді Полтавської області.

Після закінчення інженерно-будівельного інституту в м. Полтаві отримав спеціальність – інженер-будівельник. Трудову діяльність розпочав у 1968 році робітником хлібокомбінату м Миргорода. Працював майстром, виконробом, начальником будівельного управління на багатьох будівельних майданчиках. У його доробку – житлові будинки, промислові об’єкти й об’єкти соцкультпобуту, зведені в населених пунктах Полтавського краю, Сумщини та Тюменської області.

Депутат Миргородської міської ради 23 скликання. Миргородський міський голова з 2000 по 2010 роки.

За період його керівництва введені в експлуатацію довгобуди, які залишила у спадок попередня влада; набуло високих темпів житлове будівництво; налагоджено забезпечення миргородців послугами з пасажирських перевезень по місту; збудовані криті, зручні для пасажирів, зупинки громадського транспорту; запроваджено роздільний спосіб збирання твердих побутових відходів; забезпечені вуличним освітленням всі вулиці міста; запроваджені інноваційні проекти, спрямовані на модернізацію комунальної сфери.

З метою покращення якості питної води у травні 2008 року спільно з фірмою "Юр-Аква" відкрито перший в місті (другий в Україні) міні-цех по очищенню води з водопровідної системи та доведенню її до міжнародних стандартів якості. Запровадження дольової участі мешканців дозволило налагодити у приватному секторі міста будівництво водогонів, тротуарів, дорожнього покриття вулиць. Миргород стабільно посідав призові місця у Всеукраїнському конкурсі "Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку".

За його керівництва у місті з’явились Сквер Героїв Чорнобиля, Сквер Козацької слави, меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні, алея із скульптурами гоголівських героїв, оновлено Меморіал Вічний вогонь та Сквер Слави. Встановлені пам’ятники М.В.Гоголю, Миргородським козакам, В.Боровиковському. Збудовано дзвіницю у Сквері Героїв Чорнобиля, капличка на кладовищі по вул. Хорольській. Реконструйовано центр естетичного виховання, центр культури та дозвілля в мікрорайоні "Личанка", бібліотека ім. Д.Гурамішвілі, краєзнавчий музей та музей Давида Гурамішвілі. Реконструйована дитячо-юнацька спортивна школа, встановлені дитячі ігрові та спортивні майданчики у дворах багатоповерхівок і шкільних дворах. Реконструйовано центральну площу міста, на якій збудована алея з фонтанами.

Міська рада під його керівництвом працювала над втіленням у життя ряду програм, головною з яких було надання природним територіям міста Миргорода статусу курорту державного значення.

Багато уваги міський голова приділяв розвитку культури та спорту. У місті стали традиційними Всеукраїнський фестиваль сучасного українського романсу “Осіннє рандеву”, Всеукраїнський турнір з греко-римської боротьби пам’яті Івана Зубковського, Міжнародний шаховий турнір, Всеукраїнський турнір з кінного спорту.

За часи роботи на посаді міського голови Паутов О.Б. удостоєний почесних нагород, серед яких Подяка Президента, Почесні Грамоти Кабінету міністрів України, грамоти Полтавської обласної ради, Полтавської обласної державної адміністрації, грамота Асоціації міст України. Серед нагород Паутова О.Б. - орден преподобного Нестора Літописця та орден "Козацька слава" II ступеня. У 2008 році Паутову О.Б. присвоєне почесне звання "Заслужений будівельник України".

Рішенням 4 сесії Миргородської міської ради шостого скликання від 15 грудня 2010 року Олександру Борисовичу Паутову присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 



 

ШЕВЧЕНКО АНТОН ДМИТРОВИЧ

Антон Дмитрович Шевченко народився 27 квітня 1925 р. у с. Почапцях, поблизу Миргорода. Закінчив чотири класи початкової школи у Почапцях, потім – семирічку в Миргороді (колишня неповна середня школа № 2 імені Давида Гурамішвілі), 8-9 класи – у середній школі № 7 (Миргородська гімназія імені Тараса Шевченка). Працював у колгоспі. З осені 1943 року по весну 1944 року - проходив строкову службу, був у діючій армії, воював на фронтах Другої Світової війни (брав участь у боях на підступах Дніпра, коло села Богодухівка Черкаської області). У квітні 1944 року потрапив у госпіталь м.Шуї Іванівської області. 13 квітня 1944 р. – був заарештований, за знайдені вірші про Україну його засудили до 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Покарання Антон Шевченко відбував на лісоповальних лагпунктах Унжлагу (ст. Сухобезводне Горьківської обл.). У 1954 році Антон Дмитрович повернувся до Миргорода, але все ще знаходився під пильним наглядом відповідних органів. Працював чорноробом, художником-оформлювачем, бригадиром-будівельником, майстром, інженером. Безпосередньо брав участь у будівництві багатьох важливих обєктів Миргорода та Полтавщини. Цього ж року закінчив 10-й клас Миргородської вечірньої середньої школи робітничої молоді із золотою медаллю. Усі ці роки Антон Шевченко писав поезії, друкувався в газетах та журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», «Україна», у колективних збірниках. У 1961 році одержав довідку про реабілітацію: «за відсутністю складу злочину». Після реабілітації йому було повернуто орден Вітчизняної війни ІІ ступеня і бойові медалі. У 1962 році закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут (нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка) за спеціальністю «інженер-будівельник». З 1962 року А.Шевченко працював на Миргородській машиновипробувальній станції, звідки й вийшов на пенсію в жовтні 1991 року. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями, срібною медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Антон Шевченко – автор багатьох прозових творів, оповідань, есе, новел, етюдів. Друкувалися його твори у журналах «Криниця», «Добромисл», в альманаху «Поезія», газетах «Літературна Полтавщина» та «Літературна Україна». У 1993 році Антон Шевченко був прийнятий до Національної Спілки письменників України, а в 1998 р. – удостоєний літературної премії імені Валерія Марченка. Збірки Антона Шевченка, які вийшли друком: «Поліття» (1986р.), «Первинка саду» (1990 р.), «Не поле перейти» (1994 р.), «Посадив Андрійко сад» (1995 р.), «Хліб моєї долі», «Свічка сподівань» (1997 р.), «Сенс добра», «Відчуття доторку» (2000 р.), «Окраєць від зайця» (2001 р.), «Біля криниці сумління» (2002 р.)

Помер А.Д.Шевченко 9 січня 2002 р. у Миргороді. Похований та Троїцькому цвинтарі.

Рішенням сесії міської ради від 27 березня 2015 року за №1 українському поету, члену Національної Спілки письменників України А.Д.Шевченку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

 


 

Василь Пилипович Третецький

В. П. Третецький народився 14 жовтня 1955 року в м. Кинашів Тульчинського району Вінницької області. 1975 року він закінчив Харківське військове авіаційно-технічне училище. 1985 року здобув вищу освіту на філологічному факультеті Уссурійського державного педагогічного інституту. В 1975 – 1991 роках В. П. Третецький – військовослужбовець у Збройних Силах Радянського Союзу, в 1991 – 1994 роках – у Збройних Силах України. Мав військове звання полковник. Із 1994 по 2001 рік був Миргородським міським головою.

Василь Третецький залишив по собі добру пам’ять у Миргороді як керівник, котрий наполегливо відстоював інтереси як усієї територіальної громади, так і різних соціальних груп та віддалених, особливо занедбаних мікрорайонів міста. Щонайкращим пам’ятником для нього як міського голови залишиться назва, яку створили самі миргородці, – «міст Третецького».

У складні роки становлення і зміцнення української державності В. П. Третецький був у авангарді всіх громадсько-політичних подій, очолював національно-патріотичні сили Миргородщини. Він доклав значних зусиль для ліквідації тоталітарних символів минулого, з його ініціативи вперше серед міст Полтавщини вулицям Миргорода було повернуто історичні найменування.

Він мужньо й стійко витримував постійні атаки недоброзичливців, прихильників старої комуністичної ідеології, принципово відстоював європейські цінності, засади громадянського суспільства, демократію, соціальний захист. Працюючи в м. Харкові, В.П.Третецький послідовно захищав національні традиції Слобожанського краю, боровся за впровадження української мови. Друзі й прихильники щиро любили Василя Пилиповича, вороги України – ненавиділи.

Під час тривожних, драматичних подій на київському Євромайдані В. Третецький очолив у Миргороді Штаб Національного Спротиву диктатурі, організовував постійні поїздки миргородців і харків’ян на допомогу майданівцям, ініціював збір коштів, теплих речей, харчів для повстанців. За ініціативою В. Третецького в Миргороді щотижня збиралося Народне Віче, де вирішувалися питання народовладдя на місцевому рівні. На Вічі миргородцями було обрано Народну Раду Миргородщини, яку громада доручила очолити Василеві Пилиповичу.

Після кривавих подій у Києві В. П. Третецький створив Благодійний фонд соціальної реабілітації учасників Майдану. Невдовзі до санаторію імені М.В.Гоголя стали прибувати на лікування перші герої Майдану.

Як голова Народної Ради Миргородщини він невідступно сповідував принципи Євромайдану та домагався усунення від влади осіб, які скомпрометували себе антинародними, корупційними діями. Тому не випадковим був замах на життя Третецького в Миргороді, вчинений у самому центрі міста. 25 березня 2014 року, через десять днів після тяжкого вогнепального поранення, він  помер у лікарні м. Харкова.

25 березня 2016 рішенням дев’ятої сесії Миргородської міської ради сьомого скликання Василю Третецькому присвоєно звання "Почесний громадянин Миргорода" посмертно.

 


 

З метою відзначення жителів м. Миргорода, які проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну, рішенням двадцять другої сесії Миргородської міської ради сьомого скликання встановлено почесне звання "Почесний громадянин міста Миргорода" (посмертно).

 

Никоненко Сергій Григорович народився 21 грудня 1962 року у с. Петрівці Миргородського району Полтавської області. За станом здоров'я військову строкову службу не проходив. Працював у нафтогеологорозвідувальних експедиціях глибокого буріння в Полтавській області та на Крайній Півночі Росії. Після здобуття Україною незалежності повернувся у Миргород, став приватним підприємцем. Активний учасник волонтерського руху, а згодом й антитерористичної операції - з червня 2014 року добровільно став до лав захисників України. Командир розвідувального підрозділу 24-го окремого штурмового батальйону Збройних Сил України «Айдар». 18 січня 2015 року у с.Трьохізбенка Новоайдарівського району Луганської області отримав поранення, несумісні з життям, внаслідок нічного обстрілу села з реактивної системи залпового вогню «Град». За свіченням бійців «Айдару», Сергій Никоненко прикрив собою комплекти боєприпасів, чим вберіг не одне життя. Помер у лікарні м. Щастя.
  Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Никоненко Сергій Григорович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Ошека Максим Петрович народився 14 жовтня 1991 року у м. Миргород.
  У 2012 році закінчив Полтавську державну аграрну академію, отримав базову вищу освіту за спеціальністю «Облік і аудит». У 2013 році був призваний на строкову військову службу. Служив у військовій частині А 0139 у місті Києві. По закінченню залишився працювати за контрактом. Сержант, командир відділення. Коли в Україні почалася неоголошена війна, 101-у окрему бригаду, в якій служив Максим, направили в зону АТО.
  Помер 16 жовтня 2014 року в одній із лікарень Донецької області від тяжкого поранення, отриманого при виконанні бойового завдання. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 

Тарасенко Олександр Миколайович народився 20 лютого 1977 року в м. Миргород Полтавської області. Закінчив Петрівцівську середню школу, Хорольський аграрний коледж. Проходив строкову службу у Збройних Силах України, згодом - за контрактом.
  Після демобілізації працював у ПСП «Ярмаківське», Миргородському комбінаті хлібопродуктів №1, пізніше – на будівельних роботах. У січні 2015 року мобілізований до Української армії. Учасник антитерористичної операції на Сході України. Боєць 95-ї аеромобільної бригади Збройних Сил України. Загинув 9 червня 2015 року при виконанні обов'язків військової служби.

 

Коряк Дмитро Володимирович народився 25 квітня 1989 року у м. Полтава.
  Активний учасник Революції Гідності, входив до Свободівської сотні Самооборони Майдану. Один із організаторів Самооборони на Полтавщині. Учасник антитерористичної операції. Солдат. Стрілець-зенітник окремого загону спеціального призначення полку «Азов» Східного ОТО Національної гвардії України. Загинув 11 лютого 2015 року від осколкових поранень під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханка Новоазовського району Донецької області. У ході наступу сил АТО 11 лютого під Маріуполем лінію фронту вдалося посунути на 20 км., що забезпечило надійну оборона міста.
  Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Коряк Дмитро Володимирович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Куценко Микола Олегович народився 23 вересня 1992 року у Миргороді. Закінчив Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у 2013 році. Лейтенант. Проходив службу в Чернігівській області, згодом направлений у зону АТО.
  Командир взводу 1-ї танкової бригади. Загинув 27 липня 2014 року у м. Лутугине Луганської області, рятуючи екіпаж танка, який потрапив під обстріл. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

 

Олександр Миколайович Зубченко народився 04 червня 1990 року в смт. Диканька Полтавської області. З 1991 року проживав у м. Миргороді, де і пройшло його дитинство. До 8-го класу навчався в СШ №2, потім в СШ №3. Свою професійну діяльність розпочав з навчання у СПТУ №44, де здобув і професію за фахом електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Після навчання працював в службі охорони, згодом - слюсарем по ремонту автомобілів на Миргородському хлібозаводі. Із березня 2017 року служив в українській добровольчій армії. 10 грудня 2017 року Олександр загинув під час мінометного обстрілу с.Мар'їнка. 13 грудня Олександра Зубченка поховали на Алеї Героїв у Миргороді.

На 37–й сесії Миргородської міської ради, 18 травня, депутати підтримали клопотання Відокремленого підрозділу громадської організації "Всеукраїнська спілка учасників АТО, бойових дій та миротворчих місій" в м. Миргороді щодо надання звання „Почесний громадянин міста Миргорода” (посмертно) Зубченку Олександру Миколайовичу.

 

Олег Андрійович Супруненко народився у Миргороді 03.03.1988. Закінчив місцеву загальноосвітню школу №1 ім. Панаса Мирного. 2005‒2008 рр. Навчався в Миргородському державному керамічному технікумі імені М.В. Гоголя за спеціальністю “Виробництво тугоплавких неметалевих і силікатних матеріалів і виробів”. Здобув кваліфікацію бакалавра, технолога. Паралельно у Полтаві він закінчив курси заочного відділення Полтавської філії Комп’ютерної академії “Крок” за спеціальністю “Комп’ютерна графіка та інтернет-технології”.

2013 року вступив до лав Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Проводив активну агітаційну й просвітницьку роботу, відвідував усі загальноукраїнські патріотичні акції та заходи. 

З жовтня 2015 року обраний депутатом Миргородської міської ради VII скликання від ВО “Свобода”, очолював постійну комісію з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення депутатської діяльності.

7 серпня 2017 року Олег Супруненко помер внаслідок жорстокого побиття групою осіб. 

У 2017 році рішенням сесії міської ради Олегу Супруненку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

У щорічному конкурсі "Людина року" Олега Супруненка нагородили званням "Патріот року ‒ 2017". Також Олега було внесено до Книги Пошани Полтавської облради за вагомий внесок у розбудову демократичної держави та розвиток місцевого самоврядування.

 

 

Олександр Якович Оксанченко

Рішенням 39-ї сесії Миргородської міської ради сьомого скликання від 31.08.2018 року Олександру Яковичу Оксанченку - заступнику командира з льотної підготовки 831 бригади тактичної авіації повітряного командування «Центр» Повітряних Сил ЗСУ присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода". Полковник, військовий льотчик - переможець багатьох міжнародних авіа-шоу, переможець загальноміського рейтингу популярності "Людина року 2017", прославляє Миргород в Україні та за кордоном.

24 .02.2022 року один з найкращих льотчиків-винищувачів у світі,  депутат Миргородської міської ради Олександр Оксанченко загинув у бою, відволікаючи на себе ворожу авіацію країни-окупанта Росії.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі  Указом Президента України №78/2022 ( від 28 лютого 2022 року)  полковнику ОКСАНЧЕНКУ Олександру Яковичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”  (посмертно).

 

Ярослава Сергіївна Никоненко

Рішенням 50-ї сесії Миргородської міської ради Ярославі Никоненко присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода" (посмертно). Ярослава Никоненко народилася 25 серпня 1983 року в Миргороді. Коли почалася війна, Ярослава стала волонтером, а після смерті її батька Сергія Никоненка (боєць «Айдара», доброволець з позивним "Косічка" загинув біля Трьохізбенки Луганської області 18 січня 2015 року в віці 52 роки), прийшла служити в ЗСУ. Солдат 101-ї  бригади охорони Генштабу ЗСУ Ярослава Сергіївна загинула у Мар'янці від кулі снайпера, 15 жовтня 2019 року. Їй було лише 36 років. Похована в Миргороді на Алеї Героїв, поряд з могилою її батька, який також загинув у зоні АТО. Указом Президента України загиблу в зоні бойових дій Ярославу Никоненко посмертно нагороджено  орденом "За мужність" III ступеня.

 

Леонард Леонардович Мазуркевич

Леонард Леонардович народився 10 серпня 1935 року в м. Миргород в родині службовця. Після закінчення школи в 1953 році вступив до Львівського політехнічного інституту та здобув спеціальність "інженерна геодезія". З 1958 року працював у тресті "Геотопзйомка" Держбуду України інженером польової партії, начальником експедиції. У 1966 році переведений на роботу в інститут "Дніпромісто". У 1993 році призначений директором Київського державного підприємства "Київгеоінформатика", де працював до 2002 року. 

Рішенням 57-ї сесії міської ради (від 10.07.2020р.) Леонарду Мазуркевичу присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода".   Леонард Леонардович – заслужений геодезист України, автор і головний інженер Проєкту землеустрою щодо встановлення межі Миргорода (документ знаходиться у Верховній Раді). Брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, у 2015 році нагороджений Почесною відзнакою "За особистий вклад у розвиток міста".

Віктор Анатолійович Городніченко

 

Городніченко Віктор Анатолійович народився 19 лютого 1996 року у селі Покровська Багачка, Хорольського району, Полтавської області. Мешкав у селищі Ромодан. Закінчив Кременчуцький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Із серпня 2016 року проходив військову службу за контрактом у 81-й окремій аеромобільній бригаді. Був навідником взводу вогневої підтримки. Військовослужбовець 28 квітня ніс службу на позиції поблизу села Зайцеве Бахмутського району, отримав кульове поранення в результаті пострілу ворожого снайпера російсько-терористичних сил. Бійцю відразу надали невідкладну медичну допомогу, потім евакуювали до лікарні у Бахмут, пізніше – до Харкова. Після виснажливих операцій він помер у шпиталі 8 травня.

Рішенням 10 сесії Миргородської міської ради  від 10.09.2021 року Віктору Анатолійовичу Городніченку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

 

Анатолій Олексійович Подліпний

 Рішенням 11 сесії Миргородської міської ради від 29 жовтня 2021 року Анатолію Подліпному присвоєно звання „Почесний громадянин міста Миргорода”. Анатолій Олексійович Подліпний народився 16 червня 1944 року. У системі житлово-комунального господарства працював з 1975 року. 34 роки очолював підприємство "Миргородтеплоенерго". Під його керівництвом  були побудовані нові потужні котельні по вулицях Старосвітській,17, Прорізній, Спартаківському,8, Миргородських дивізій,12 та введено в експлуатацію нову базу підприємства. З 1977 року очолив комунальне підприємство з 14 котельнями та 20,5 км теплових мереж. За сумлінну працю нагороджений грамотами різного рівня, має звання "Заслужений працівник сфери послуг".

 

Степан  Іванович Чобану

28.02. 2022 року у повітряному бою загинув льотчик першого класу, пілот Су-27 Степан Чобану. Коли російський агресор напав на Україну, льотчик першого класу, пілот Су-27 Степан Чобану повернувся на службу і в повітрі боровся з окупантом. Відволікаючи на себе ворожу авіацію, героїчно загинув під час боїв над Кропивницьким. 

Степан Чобану народився 21 грудня 1963 року у селі Долинському, нині Ренійської громади Ренійського району Одеської області, у сім'ї робітників.  Служив у військовій частині на Миргородщині. 2010 року пішов на пенсію, але 2015 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації вирішив повернутися до лав ЗСУ. Як один з найдосвідченіших льотчиків українських Повітряних Сил, постійно виконував бойові чергування в складі сил протиповітряної оборони. 24 лютого 2022 року вивів літак з-під підступного ракетного удару країни-агресора, з честю і гідністю продовжував виконувати бойові вильоти. 28 лютого на літаку Су-27 першим піднявся в повітря і вступив у повітряний бій над Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію, був атакований ракетами, внаслідок чого загинув смертю хоробрих. Його дії забезпечили підняття у повітря решти літаків частини, виведення їх з-під удару та перебазування на резервний аеродром. Похований з військовими почестями на військовому цвинтарі у Миргороді.

За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року майору Чобану Степану Івановичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Похований на Алеї Героїв у Миргороді. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

 Олександр Олександрович Шуба

15.03.2022 року під час виконання бойового завдання в районі Сумщини загинув захисник нашої громади, командир роти в/ч А7314, молодший лейтенант Шуба Олександр Олександрович. ГЕРОЙ загинув під час оборони нашої країни від російського окупанта. 

17 березня Миргородська громада провела в останню путь свого земляка, справжнього воїна, вірного солдата України Олександра Шубу. Олександрович був командиром роти в/ч А7314 (батальйон територіальної оборони Миргородського району). Олександр народився  4 січня 1980 року в родині військових. Закінчив Миргородську середню школу  №7. Після строкової служби у лавах Збройних Сил України виконував військовий обов’язок у місії Червоного Хреста в республіці Сієра Леоне, коли там відбувались буремні події громадянської війни. Повернувся у Миргород, працював в охоронних структурах. Закінчив Полтавську філію Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Палкий патріот Батьківщини, він завжди виявляв готовність стати на захист інтересів держави і фраза «Україна понад усе!» була головним гаслом його життя. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

 


  Макуха Геннадій Миколайович

20 березня 2022 року біля населеного пункту Озерщина Київської області командир гранатометного відділення взводу огневої підтримки другої гірсько-штурмової роти військової частини А 3715 молодший сержант Макуха загинув під час виконання бойового завдання. Геннадій народився  28 серпня 1979 року в селі Кибинці Миргородського району. У 1989 році разом із сім'єю переїхав до села Петрівці. Після середньої школи обрав мирну професію товарознавця і по закінченні Київського комерційного коледжу працював у столиці нашої держави. А потім: строкова служба в лавах Збройних Сил України, військова служба за контрактом в місті Миргород, робота в охоронних структурах. У буремному 2015 році, у розпал українсько-російської війни на сході нашої держави, не вагаючись, пішов до української армії захищати цілісність і суверенітет України. Відзначений державними нагородами за мужність і героїзм.  Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

 

Шульгін Володимир Миколайович

10 березня 2022 року  поблизу населеного пункту Мощун загинув Володимир Шульгін. Володимир Миколайович - старший сержант, командир відділення, контрактник Миргородського ОМВК. Володимир Миколайович народився 29 квітня 1971 року в м. Миргороді. У 1988 році закінчив середню школу №6, нині Миргородську гімназію ім. Т.Г.Шевченка, у якій зараз працює його дружина Шульгіна Юлія Григорівна. Усе своє життя жив і працював в рідному місті покрівельником у Миргородському виробничому управління ЖКГ, робітником ремонтної групи МРЦ «Миргородкурорт» МВС, теслею на малому комунальному підприємстві «Візит». Володимира знають як людину із «золотими» руками. А у 2015 році він став на захист своєї рідної землі та брав безпосередню участь в антитерористичній операції на сході України. 27 липня 2020 року молодший сержант Шульгін Володимир Миколайович, заступник командира бойової машини, навідник, оператор 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону, був прийнятий на військову службу за контрактом Миргородським ОМВК Полтавської області. 10 березня 2022 року поблизу н.п. Мощун російськими збройними силами було здійснено артилерійський обстріл території, у результаті якого наш земляк Шульгін Володимир загинув, захищаючи свою рідну Батьківщину.  Удостоєний орденом «За мужність» III ступеня, яким посмертно нагородили старшого сержанта, відповідно до Указу №220/2022. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

Семеняк Михайло Сергійович

Михайло Сергійович був військовослужбовцем в/ч А1356, водієм–електриком радіостанції взводу зв’язку роти зв’язку батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення. Загинув 24 лютого 2022 року під час виходу військової техніки у складі колони з місця виконання бойового завдання в Сумській області.  Михайло Семеняк був патріотом України, сумлінним військовослужбовцем, постійно удосконалював свої вміння та навички, завжди підтримував доручені йому техніку та озброєння у справному стані, проявляв розумну ініціативу, був гарним другом для товаришів по службі. Указом Президента України №149/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, старший солдат Семеняк Михайло Сергійович нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

Омеляненко Владислав Григорович

Старший солдат Омеляненко Владислав Григорович  народився 28.07.1993 року. Проживав з батьками в с. Шахворостівка. Вищу освіту здобув в Лубенському лісотехнічному  коледжі. Строкову військову службу проходив у період 11.11.2015 р.  по 24.04.2017 р.у військовій частині А1479 на посаді кулеметника. Як горе прийшло в Україну, наш земляк повернувся з-за кордону,  став у стрій. З перших днів російської війни пішов захищати Україну. Стрілець-санітар механізованого батальйону військової частини А-0693 загинув у бою з окупантами 25 березня 2022 року. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

Ревенко Владислав Дмитрович

Народився 07.02.1995 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Проходив військову службу на посаді командира взводу радіотехнічного забезпечення роти зв’язку та радіотехнічного забезпечення батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення військової частини А1356. За час проходження служби зарекомендував себе грамотним офіцером, професіоналом довіреної йому справи. Командирські навички, якості розвинені відмінно. Проявляв творчий підхід до організації якісного виконання поставлених завдань. Вольовий, наполегливий та принциповий офіцер, був авторитетом для підлеглого особового складу. 24 лютого 2022 року під час виходу військової техніки у складі колони з місця виконання бойового завдання на території Сумської області (м.Глухів) між н.п.Дубовичі та н.п.Бистрик,  автомобіль, в якому перебував лейтенант Ревенко Владислав Дмитрович, влучив снаряд, випущений ворожою артилерією росії. Владислав загинув на місці. Владислав Дмитрович до останнього був вірний Військовій присязі, стоячи на захисті територіальної цілісності та незалежності своєї Батьківщини, офіцером з великої літери. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

 

П’ятниця Юрій  Сергійович 

7 березня 2022 року солдат територіальної оборони міста Ірпінь Юрій Сергійович загинув від ворожих обстрілів, захищаючи підступи до столиці нашої держави. У перші дні війни Юрій, не вагаючись, записався до територіальної оборони і став на захист своєї дружини, маленького сина,  мами і всіх українських жінок  та дітей,  рідної Батьківщини. Юрій народився  2 квітня 1990 року в селі Сакалівка Миргородського району.  Тут здобув середню освіту, вивчився на будівельника у Лубенському професійному ліцеї. Працював на будівельних майданчиках Києва. У столиці зустрів свою другу половинку і згодом оселився у  місті Ірпінь. У перші дні війни Юрій Сергійович пішов  обороняти землю від окупантів. 7 березня 2022 року Юрій загинув від ворожих обстрілів, захищаючи підступи до столиці.  Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

Степанько Олександр Миколайович

 16 квітня 2022 року на війні, розв'язаній росією, загинув солдат Олександр Степанько. Він служив гранатометником відділення роти батальйону військової частини А4053. Разом з багатьма патріотами захищав українську землю від окупантів на Луганщині. 16 квітня вороги накрили градами Сєверодонецьк. Наш земляк загинув під час обстрілів, отримавши несумісне із життям поранення. 27 квітня, у селі Єрки Миргородської громади, попрощалися із земляком, 1988 року народження. Зі сльозами на очах, вся громада живим коридором і на колінах зустріла Воїна–Героя. Олександр був відкритою, товариською та активною молодою людиною. Після школи опанував мирну професію водія-тракториста у Миргородському професійно-технічному училищі №44. Строкову військову службу проходив в Національній гвардії України. Працював на Миргородському арматурному заводі і мріяв про щасливу долю, вірне кохання і втілення життєвих планів. На початку війни, 9 березня 2022 року Олександр Степанько став до лав Збройних Сил України. Як справжній чоловік, він без вагань пішов захищати свій дім, батьків, сестер і рідну Батьківщину. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

 

Руслан Іванович Вахневський

2 липня 2022 року біля населеного пункту Клинове Бахмутського району Донецької області у ході бою з переважаючими силами противника Руслан Вахневський отримав смертельне осколкове поранення. 6 липня миргородці попрощалися із земляком , який захищав Батьківщину та всіх українців від підступного та безжального ворога – росії.  Руслан Іванович народився 15 жовтня 1984 року в Миргороді. У 2004 році закінчив  ПТУ №44 за спеціальністю муляр-штукатур будівельних робіт.  А коли росія підступно напала на Україну, 24 березня Руслан став на захист рідної Батьківщини.  На 38 році життя нашого захисника обірвала рашистська куля. Щиро співчуваємо родині, особливо батьку Івану Васильовичу! Ми розділяємо ваш біль! Вічна пам’ять і слава захиснику УкраїниРуслану Вахневському! Повік не буде прощення ворогам! Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

Закаблук Тимофій Валерійович

 

Захищаючи Україну від російських окупантів, 13 липня 2022 року біля населеного пункту Сіверськ, Бахмутського району, Донецької області від обстрілу градами загинув наш земляк Закаблук Тимофій Валерійович, 1995 року народження. Тимофій Закаблук - випускник Миргородської ЗОШ№ 1 ім. Панаса Мирного. Тимофій добре навчався, був спортивним та людяним. Прекрасний син та брат, люблячий чоловік та молодий батько. Патріот захищав волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. 13 липня наш земляк загинув від ворожої кулі. Герою було 26 років. Тимофія Закаблука поховали на Затуринському кладовищі Полтави. Вічна пам’ять загиблому Герою, який віддав життя за Україну. Герої не вмирають! Похований у м. Полтава. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

 

Роман Миколайович Барабаш

14 липня 2022 року у важкому бою під Клиновим Донецької області загинув солдат України Роман Миколайович Барабаш. Роман ціною власного він  життя врятував багатьох своїм побратимів з 58-ї мотопіхотної бригади. У ході бою з переважаючими силами противника молодший сержант отримав поранення не сумісні із життям - серце мужнього воїна перестало битися. 19 липня миргородці почесним живим коридором  зустріли  загиблого Героя на в'їзді у місто, а 20 липня з почестями провели воїна в останню путь. Роман народився 16 лютого 1979 року в  Миргороді. Закінчив  колишню першу школу, здобув професійну освіту в місцевому училищі, працював на хлібоприймальному підприємстві. Був порядним сім'янином та люблячим батьком.  Радів народженню сина. Численні друзі згадують Романа як чесну, активну, щиру і доброзичливу людину. Він любив життя, любив людей і любив Україну. Не вагаючись, Роман Барабаш пішов захищати волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. З перших днів війни Роман записався до тероборони, а з червня був у пекельному протистоянні на сході держави.  Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга, люблячого сина, брата, чоловіка і батька. Поховали Романа на Алеї Героїв у Миргороді. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 


 

АРТЕМ ОЛЕКСІЙОВИЧ ГАНЖЕНКО

28 липня миргородці попрощалися із земляком, вірним солдатом України Артемом Ганженком. Артем Олексійович захищав волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. Вправно і сумлінно виконував обов’язки військової служби на важливій ділянці у взводі матеріального забезпечення військової частини. 26 липня 2022 року 26 річний Артем помер у госпіталі від кульового поранення, яке отримав 3 червня. Артем народився 9 травня 1996 року в Миргороді. Закінчив колишню першу школу, навчався в Миргородському професійно-технічному училищі №44, працював на комунальному підприємстві «Спецкомунтранс». Відслужив строкову службу у лавах Збройних Сил України. Створив сім’ю. Був веселим, романтичним і дуже товариським хлопцем.

Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга, люблячого сина, брата, чоловіка і батька. Уся громада схиляє голови в глибокій скорботі та висловлює щирі співчуття батькам,  рідним і близьким Героя, побратимам-захисника України. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати дорогої та рідної вам людини. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас. Будь Ангелом, оберігай родину із небес. Після чину відспівування захисника поховали на Алеї Героїв. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради  від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

 

ГУБАНЬОВ ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ

2 жовтня миргородці попрощалися з молодим Героєм Юрієм Губаньовим, який віддав життя за свободу України в бою проти російської навали. Виконуючи бойове завдання, молодший лейтенант загинув 15 вересня  внаслідок вибуху біля населеного пункту Юрченкове Чугуївського району Харківської області. 16 листопада 2022 року Героєві виповнилося б 24 роки. Поховали земляка в с. Черевки Комишнянської громади. У Юрія залишилася мама  та брат Олександр, який також захищає Україну. Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя! Вічна та світла  пам’ять Юрію!

Юрій Юрійович Губаньов навчався у Миргородській 7-й школі.  Він був одним із кращих студентів Полтавського педуніверситету. Закінчив з відзнакою бакалаврат на факультеті історії та географії, а потім навчався на магістратурі за спеціальністю «Історія та Археологія» і також отримав диплом з відзнакою. Майже з самого початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, Юрій вступив до лав ЗСУ.  15 березня 2022 року його мобілізували. Він був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення танкової бригади. Виконуючи бойове завдання, воїн загинув 15 вересна на Харківщині.

В останню путь Юрія проводжали родичі, друзі, побратими, військові, викладачі університету, вдячні містяни. Вони зустрічали тіло загиблого Героя навколішки, встеляли дорогу квітами, віддаючи шану молодому Герою, справжньому патріотові, вірному сину України, який боровся за мир на українській землі, за спокій у рідній домівці. Ціною життя виборював право нашої нації бути вільними на своїй землі.

Проводжали воїна під синьо-жовтим прапором та з усіма військовими почестями. Під стрілецький залп та звуки Гімну України на сільському кладовищі присутні попрощалися з Юрієм Губаньовим, разом з природою оплакуючи захисника. Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя! Вічна та світла йому пам’ять! Рішенням 24 сесії Миргородської міської ради  від 6.10.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

Герої не вмирають! 

 

Олексій Вікторович Педорич

Олексій Вікторович Педорич народився 29 грудня 1985 року в селі Гаркушинці. Тут Олексій закінчив школу. Здобув мирну професію столяра в Миргородському ПТУ №44. Створив сім'ю. Працював зварювальником на ТОВ "Трінгер", а потім на заводі "Опілля" у м. Тернопіль. З дружиною мріяли про щасливе радісне майбутнє. Та всі плани перекреслила війна. Як справжній чоловік, він без вагань з перших днів війни пішов захищати свій дім, дітей і рідну Батьківщину від звірств російських окупантів.  З 5 березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Старший солдат Олексій Педорич у складі мінометної батареї механізованого батальйону ніс службу на Сході України. 2 жовтня наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям, в результаті обстрілу позицій підрозділу на сході України. Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання  "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

Завжди усміхнений, позитивний, мав багато друзів, любив життя. Таким він залишиться у пам'яті для всієї громади. У Олексія залишилася дружина, без батька ростиме донечка. Похований у селі Гаркушинці. 

Іван Васильович Романенко

Іван Васильович Романенко народився 10 грудня 1975 року в селі Бориси Глобинського району. Навчався у тамтешній школі. Потім опанував мирну професію зварювальника в Кременчуцькому ПТУ №7. Після повернення з армії працював в сільськогосподарському підприємстві водієм вантажівки, комбайнером. У 1999 році одружився. У шлюбі народилося двоє дітей. У 2013 році сім'я переїхала у село Гаркушинці. Працював на м'ясокомбінаті, в ритуальному агентстві. До війни - у службі таксі.

На роботі та в селі Іван Васильович мав багато друзів. З перших днів війни він добровольцем пішов в Збройні Сили захищати Україну від ворогів, коли ті віроломно напали на нашу землю. З березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.Солдат Іван Романенко проходив службу у складі мінометної батареї механізованого батальйону. У результаті обстрілу позицій підрозділу наших бійців на сході, 2 жовтня, наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям.  Похований у селі Гаркушинці.  Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання  "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

Іван Васильович був люблячим чоловіком та турботливим батьком. Він не боявся ніякої роботи та мав багато друзів. З ними і захищав Україну від ворогів. Осиротіли донька та син, родина Героя. Висловлюємо щирі співчуття рідним, побратимам, друзям Героя! Вічна пам'ять воїну Івану!

Єлісєєв Олександр Олександрович

 

12 жовтня миргородці провели в останню земну путь земляка, вірного солдата України Єлісєєва Олександра Олександровича. 8 жовтня 2022 року поблизу села Петропавлівка Куп’янського району Харківської області у ході контрнаступу наших військ старший лейтенант Єлісєєв отримав вибухову травму, не сумісну із життям. Сьогодні на вулиці Довге Озеро зустріли тіло загиблого Героя живим коридором.  Прощалися з Героєм біля батьківського дому.  А поховали воїна на Алеї Героїв у Миргороді. На траурній церемонії прощання були присутні представники Миргородської міської і районної влади, Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, друзі, побратими.

Олександр Єлісєєв народився 16 лютого 2000 в м.Київ. Згодом родина переїхала в Миргород.   Олександр навчався у  Миргородській загальноосвітній школі №9. Математика і іноземні мови, фізична культура і громадське життя школи цікавили щирого, допитливого і розумного хлопця. Але найбільшим захопленням хлопця було Кіокушин-карате. Не втрачаючи показників у навчанні, Олександр поступово опановував цей найскладніший стиль боротьби. Виборював призові місця на змаганнях, загартовував характер, відточував власні волю і міць.  

Після закінчення 9 класів Олександр вирішив присвятити свій життєвий шлях військовій справі, вступив у Кременчуцький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, а згодом у національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.  Відчуваючи наближення війни, влітку 2021 року пішов служити за контрактом у 14 окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого. Командир взводу батареї реактивної артилерії, лейтенант Єлісєєв зустрів війну на Рівненському полігоні. Його бойовий шлях проходив крізь запеклі бої на Київщині – саме його бригада не пустила ворога до столиці зі сторони Макарова.  У травні Олександр отримав звання старшого лейтенанта і  став командиром четвертої самохідної артилерійської батареї. Його бойовий підрозділ міцно тримав оборону в районі Бахмуту і Соледару. У серпні бригаду перевели в Харківську область для участі у контрнаступальних операціях. Разом із окремим розвідувально-диверсійним підрозділом  «Kraken» його Князівська бригада рівняла ворога з землею і звільняла українські міста та села від російської окупації. За понад 7 місяців війни Олександр  став справжнім Князівським драконом, як в 14-ій бригаді називають артилеристів, і робив все для досягнення нашої спільної мети - перемоги.  На жаль, Петропавлівка Куп’янського району Харківської області стало останнім звільненим ним українським селом.

Ворожа міна обірвала молоде життя, залишивши батьків без сина, а дружину -  без чоловіка. Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього воїна, друга, люблячого сина, брата і чоловіка. Ми схиляємо голови в глибокій скорботі та висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя.  Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати дорогої та рідної вам людини. Олександр Олександрович не дожив до Перемоги, але наблизив її ціною свого молодого життя. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас! Слава Україні і смерть ворогам! Неможливо загоїти біль та гіркоту втрати для родини і всієї громади. Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким загиблого захисника України. Розділяємо біль утрати та низько схиляємо голову в глибокій скорботі.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання  "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

 Гужвій  Олег Іванович 

 

Гужвій Олег Іванович загинув  22 березня 2022 року у запеклому бою під Мар’їнкою Донецької області.  Він був військовослужбовцем 54-ї окремої механізованої бригади ім. Гетьмана Івана Мазепи,  молодший сержант.

Гужвій Олег Іванович народився 1 січня 1979 року в смт. Сенча Лохвицького району. Згодом сім'я переїхала в Миргород. Навчався в колишній середній школі № 1. Захоплювався притаманними чоловікам справами – футболом, фізичною культурою, військовим вишколом. Олег ріс добрим, щирим, життєрадісним і веселим хлопцем. А ще – мужнім. Тому й обрав небезпечну, відповідальну і важливу  професію рятувальника, закінчивши Академію цивільного захисту. Цю професію обіймають люди з великою силою волі, люди, які здатні пожертвувати своїм життям, заради життя ближніх, люди, які незважаючи ні на що, готові кинутися на допомогу. Саме таким був Олег у мирному житті. А ще він був люблячим чоловіком і батьком.

У буремному 2014 року  Олег пішов добровольцем на фронт. Згодом підписав контракт і служив у 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар» 53-ї бригади Сухопутних військ України. Мав псевдо «Купина».

Потреба захистити свою родину і рідну землю покликала його і у 2022 році. Ветеран АТО і операції об’єднаних сил,  справжній чоловік і воїн, Олег Гужвій вже 26 лютого 2022 року був у військкоматі, а згодом і на найгарячішому Бахмутському напрямку. Бої були настільки запеклими, а обстріли настільки щільними, що втрати з обох сторін йшли на тисячі. При відступі наших військ тіло Олега Гужвія залишилось на окупованій території. На жаль, забрати його неможливо й досі.

Рішенням 24 сесії Миргородської міської ради  від 6.10.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

 Безніс Валерій Юрійович

 Радіотелефоніст зенітного артилерійського взводу третього парашутно-десантного батальйону  військової частини А 1126 солдат Валерій Безніс загинув у бою 30 вересня 2022 року, звільняючи від окупантів село Ямполівку Краматорського району Донецької області. Валерій Безніс  народився 9 листопада 1987 року в Хомутці. Закінчив Хомутецьку школу і Хомутецький фаховий коледж. Жив звичайним мирним життям - зустрів своє кохання, створив сім’ю, радів народженню донечки, працював у службі охорони. Не він обрав війну – підла війна покликала Валерія встати на захист Батьківщини та рідної домівки. У липні 2022 року Валерій Безніс став частиною славної 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, яка захищає незалежність і цілісність нашої держави в Донецькій області. У ході вересневої контрнаступальної операції  Валерій Безніс разом з бойовими побратимами гнав ворога з українського Донбасу, звільняючи рідну землю від окупантів. Бій 30 вересня за село Ямполівка став останнім для героя. 

15 жовтня тіло загиблого воїна  зустріли  живим коридором пошани. Односельці стояли на колінах та встеляли дорогу квітами.  Після відспівування земляка на батьківському подвір’ї, траурною процесією прийшли на сільське кладовище. З Героєм попрощалися під військові почесті.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання  "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно). 

ОГОЛОШЕННЯ
     
Графік проведення "гарячих" телефонних ліній у грудні

Графік проведення "гарячих" телефонних ліній за участю першого заступника міського голови, секретаря міської ради та заступників міського голови на грудень 2022 року

 

     
     
Вакансії

Потреба в працівниках по м. Миргород та Миргородській громаді станом на 07 грудня 2022 року

 

     
     
Оголошення

Сплатіть борги до бюджету громади!

     
Архів оголошень
Poll ID 0 does not exist.

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Міста побратими

Миргородський відділ поліції

КП Миргородводоканал

Полтавська обласна рада

Полтавська ОДА

МИРГОРОДСЬКА МІСЬКА РАДА
  Адреса: 37600, м. Миргород, вул. Незалежності, 17, Тел.: 5-25-01, факс: (05355) 5-22-21 E-mail: mmrada@ukr.net