27 квітня ц.р. виповнилося 90 років від дня народження поета Антона Шевченка, члена Національної Спілки письменників України, лауреата премії ім. Валерія Марченка (27.04.1925 - 9.01.2002)
З Антоном Дмитровичем Шевченком я познайомилася в Миргородському літературно-меморіальному музеї Давида Гурамішвілі, де з 1973 року працювала на посаді наукового співробітника. Він часто приходив на наші запрошення до музею, брав участь у літературних зустрічах і вечорах, виставках та інших масових заходах. На велелюдді, на мистецьких імпрезах він не товпився на перші місця, а намагався непомітно сісти десь ізбоку. Середній на зріст, стрункий, підтягнутий, срібна сивина з-під чорного берета, краватка під твердим коміром сорочки, світлий плащик, елегантний шовковий шарф пастельних кольорів - таким запам'ятався мені Антон Дмитрович.
Залишилося в пам'яті те, як скромно він, у 70-их - 80-их роках уже досвідчений літератор, вів себе на заняттях Миргородського міськрайонного літературного об'єднання "Любисток", що ним керував радіожурналіст Олександр Іванович Черкас. Антон Дмитрович і фольклорист Іван Іванович Гурин на громадських засадах були літературними консультантами "Любистку". До об'єднання приходили різні за віком і рівнем таланту люди: тут була й міська та сільська молодь, учні шкіл, студенти, інтелігенція міста.
Антон Дмитрович був дуже тактовною людиною. Вроджена інтелігентність часто стримувала його від різкої критики невдалих поезій, написаних початківцями-віршувальниками. У цих випадках він мовчав, а якщо хтось надто вже наполягав на оцінці майстра, то знаходив такі слова, які б не образили автора, а спрямували його. Таким самим безмежно чистим, совісним і добрим Антон Дмитрович залишився й до старості.
З Іваном Івановичем Гурином Антон Дмитрович не те що дружив, а був близьким до нього духовно, і це відчувалося в їхніх стосунках. Коли 1995 року помер Гурин, саме Антон Дмитрович написав некролог "Пам'яті товариша", який підписали й інші миргородці. Шевченка і Гурина об'єднувала, крім усього, ще й любов до музею Д.Гурамішвілі як до одного з небагатьох центрів духовності Миргорода, в якому вони обоє бували частими гостями. Антон Дмитрович створив чудовий цикл поезій про Давида Гурамішвілі, про Грузію.
Шевченко не любив розповідати про свою лиху долю, про репресії з боку влади щодо нього, про жорстоко-несправедливе десятирічне ув'язнення за часів сталінщини. Все це відбивалося тільки в його поезіях. Вірші він читав, неначе співав - високим напівречитативом, немов виплакував свою душу, зболену, зранену й бентежну. Пам'ятаю, як на творчому літературному вечорі з нагоди 75-річчя Антона Дмитровича навесні 2000 року лубенська поетеса Наталка Баклай прочитала свого чудового вірша "Вишня", присвяченого драматичній долі миргородського поета; особливо вражала кінцівка її вірша: поет після таборів повернувся додому,
… і ніхто не впізнав,
Тільки вишня впізнала.
Антон Дмитрович був тоді надзвичайно зворушений, у нього на очах з'явилися сльози.
Поет пишався своїм прізвищем, що спонукало його написати вірша "Однофамільці Кобзаря". А.Д.Шевченко був людиною національно-демократичних поглядів. 1989 року він палко підтримав ідею створити Миргородське Товариство української мови імені Тараса Шевченка, приходив на наші зібрання (перші з них проходили в музеї Д.Гурамішвілі й у міській бібліотеці для дорослих). Він охоче відгукнувся на створення Української Світлиці "Берегиня" в міській бібліотеці для дітей, що було на той час, після десятиліть антиукраїнської політики, новим явищем у громадському житті.
Був присутнім Антон Дмитрович і на мітингу в Миргороді 1991 року, коли над міською радою (вона була тоді на вулиці Гоголя, поряд із поштою) вперше підняли синьо-жовтий прапор, разом із нами співав "Ще не вмерла Україна", "Ой у лузі червона калина". Цим знаменним подіям в історії України А.Д.Шевченко присвятив свого вірша, чорновик-рукопис якого зберігся в мене:
Славлю цю світлу годину,
Велич і крила її,
Що принесла Україні
Давні задуми мої.
З трепетом гордим підводжу
Очі свої догори.
Грають на вітрі погожім
Рідні мої прапори.
Колір пшениці і неба -
Цей опромінений шовк.
Матінко, мамо, до тебе
День величання прийшов.
Антон Шевченко підтримував усе патріотичне, українське. Був членом нашого районового козацького товариства "Миргородський полк Українського козацтва" і, хоч мав уже поважний вік, усіляко допомагав йому.
До мене Антон Дмитрович ставився дуже тепло, по-батьківському й часто звертався словом "доню". Спершу він довго сприймав мене як інтелігентку, либонь, у десятому поколінні, а тому неймовірно здивувався, коли почув від мене, що я зранку, поки ще не почалася спека, полола город: "У вас є город??!" І невдовзі написав мені вірша "Українка з лиця", який починався словами: "Не цуралась роси, на город поспішаючи зрання", - й подарував його мені на 50-річний ювілей. Дуже цінував те, що я займаюся історією Миргорода, історією козацтва, не раз казав мені про це.
Збираючи матеріали з місцевої топоніміки, я попросила Антона Дмитровича записати добре знайомі йому давні, забуті назви урочищ на Почапцях, Довгому Озері, у Біликах. Так з'явилися його "Топонімічні замітки", які нині зберігаються в науковому архіві Миргородського краєзнавчого музею і які я з удячністю залучила як джерело під час написання книжки "Села і хутори Миргородщини XVII - XX ст.".
Дуже чекав поет виходу своєї останньої поетичної збірки "Біля криниці сумління" - чекав як останнього свята, як підсумку свого життя. Не дочекався всього лиш на один день: сигнальний примірник привезли з лубенського видавництва в день його смерті. Книжку поклали йому під віко…
Миргород оцінив творчість і життєву позицію А.Д.Шевченка. 2002 року було засновано літературно-мистецьку премію його імені, яку щороку присуджують миргородцям за досягнення в галузі культури, літератури, мистецтва. 2005 року цією почесною нагородою відзначено й мене. Нею я пишаюся понад усе, бо ім'я А.Д.Шевченка для нашого міста важить дуже багато.
Поет залишив нам десять збірок чудової, високохудожньої, мудрої поезії. Похований Антон Дмитрович на старому Троїцькому цвинтарі, в його північній частині. Неподалік ще збереглися старовинні гранітні надгробки на похованнях миргородських дворян початку ХХ століття Марковських і Адамовичів. У цьому ж таки місці покоїться й прах Дубчака - керівника античекістського повстання в Миргороді 1919 року, зарубаного більшовиками. Я люблю бувати в цих місцях. Тут спить частина старовинного Миргорода. Тут не хочеться думати про дріб'язкове в житті. Тут згадуються слова з вірша Антона Дмитровича: "На цвинтарі надій кружляє попіл болю"…
Вічна вам пам'ять, миргородський поете! Ваша поезія й сьогодні не дає збайдужіти людським душам. Хай Вам буде легкою українська земля, яку Ви так щиро, трепетно і з болем любили.
Людмила РОЗСОХА
