Миргородська громада на колінах зустріла полеглих Героїв, жителів села Гаркушинці - Олексія Педорича та Івана Романенка. У знак пошани люди створили живий коридор, устелили дорогу квітами та провели воїнів-земляків у останню дорогу. 7 жовтня Миргородська громада попрощалася із земляками, воїнами, Героями України. Вони з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну, добровольцями пішли захищати свою землю. Вони разом служили і загинули в один день, 2 жовтня, на Сході України в результаті бойових дій під час захисту Батьківщини. Наші земляки-Герої не дожили до Перемоги, але наблизили її ціною своїх життів. Вічна пам'ять і шана захисникам! Вони загинули, щоб ми жили!
Поховали воїнів з військовими почестями на Гаркушинському кладовищі. На траурній церемонії прощання були присутні представники Миргородської міської і районної влади, Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, односельчани, побратими. Неможливо загоїти біль та гіркоту втрати для родини і всієї громади. Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким загиблого захисника України. Розділяємо біль утрати та низько схиляємо голову в глибокій скорботі.
Олексій Вікторович Педорич народився 29 грудня 1985 року в селі Гаркушинці. Тут Олексій закінчив школу. Здобув мирну професію столяра в Миргородському ПТУ №44. Створив сім'ю. Працював зварювальником на ТОВ "Трінгер", а потім на заводі "Опілля" у м. Тернопіль. З дружиною мріяли про щасливе радісне майбутнє. Та всі плани перекреслила війна. Як справжній чоловік, він без вагань з перших днів війни пішов захищати свій дім, дітей і рідну Батьківщину від звірств російських окупантів. З 5 березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Старший солдат Олексій Педорич у складі мінометної батареї механізованого батальйону ніс службу на Сході України. 2 жовтня наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям, в результаті обстрілу позицій підрозділу на сході України.
Завжди усміхнений, позитивний, мав багато друзів, любив життя. Таким він залишиться у пам'яті для всієї громади. У Олексія залишилася дружина, без батька ростиме донечка.
Іван Васильович Романенко народився 10 грудня 1975 року в селі Бориси Глобинського району. Навчався у тамтешній школі. Потім опанував мирну професію зварювальника в Кременчуцькому ПТУ №7. Після повернення з армії працював в сільськогосподарському підприємстві водієм вантажівки, комбайнером. У 1999 році одружився. У шлюбі народилося двоє дітей. У 2013 році сім'я переїхала у село Гаркушинці. Працював на м'ясокомбінаті, в ритуальному агентстві. До війни - у службі таксі.
На роботі та в селі Іван Васильович мав багато друзів. З перших днів війни він добровольцем пішов в Збройні Сили захищати Україну від ворогів, коли ті віроломно напали на нашу землю. З березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.Солдат Іван Романенко проходив службу у складі мінометної батареї механізованого батальйону. У результаті обстрілу позицій підрозділу наших бійців на сході, 2 жовтня, наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям.
Іван Васильович був люблячим чоловіком та турботливим батьком. Він не боявся ніякої роботи та мав багато друзів. З ними і захищав Україну від ворогів. Осиротіли донька та син, родина Героя. Висловлюємо щирі співчуття рідним, побратимам, друзям Героя! Вічна пам'ять воїну Івану!
Зупинилися серця сміливих воїнів, справжніх друзів, люблячих синів, чоловіків і батьків. Хлопці завжди були разом. Вони захищали свої сім'ї, односельців і всю Україну! До останнього подиху вони вірили в перемогу. Вони прагнули якнайшвидше повернутися до своїх сімей з Перемогою! Вічна пам’ять і слава захисникам України!
