На Миргородщині першими паростками демократизації суспільства стало створення на початку 1990-х років місцевих організацій Товариства української мови ім. Т.Шевченка і Народного Руху України за перебудову.
Новостворені миргородські осередки демократичних організацій Народного Руху України та Товариства української мови імені Тараса Шевченка шукали можливостей широкого діалогу з громадськістю. На початковому етапі таку функцію в Миргороді певною мірою виконував рухівський інформаційний стенд «Вісник», розміщений у центрі міста, який зазнавав неодноразових руйнувань. Постало питання про заснування власного друкованого органу. У вересні 1990 року в місті вийшла перша незалежна демократична газета «Майдан» – спільний орган цих двох миргородських громадських організацій. Першим головою Товариства української мови в місті першим редактором новоствореної газети стала Л.О.Розсоха, на той час науковий працівник Миргородського літературно-меморіального музею Д.Гурамішвілі. В миргородців уперше за багато десятиліть з’явилася можливість знайомитися з міськими подіями не тільки зі сторінок офіційної преси, а й із незалежної, як тоді казали, «неформальної».
Члени Товариства української мови (згодом назва змінилась на «Просвіта») вели просвітницьку й роз’яснювальну роботу серед населення, розповсюджували нову літературу, влаштовували вечори, виставки, вистави, присвячені напівзабутим або несправедливо замовчуваним українським письменникам. Велика увага приділялася відродженню українських національних традицій. Запрацювали курси з вивчення української мови.
Члени Народного Руху України (головою миргородської організації була вчителька Любов Петрівна Желізняк) роз’яснювали людям небезпеку підписання нового Союзного договору, доводили необхідність Незалежності нашої держави. Представники організацій першими в Миргороді підтримали ідею віруючих щодо відбудови й відродження Успінського собору, влаштували день пам’яті Чорнобильської трагедії, надіслали кошти жителям постраждалого району. Ми постійно йшли до трудових колективів, на заводи, підприємства, намагалися піднімати національний дух українців. Налагоджували культурно-просвітницькі зв'язки з західними областями України, кілька разів до Миргорода приїздив тернопільський вертеп. Було проведено акцію "Козацькими шляхами".
Збиралися націонал-демократи щоп’ятниці увечері в сквері перед тодішнім райвиконкомом. Виходили на майдан із гаслом: «Люди, покиньте страх: страшна не свобода, а ярмо». Люди боялися виявляти свої національні переконання. Гостро реагувала на ці дії й компартійна влада. Так, наприклад, 1990 року керівників миргородських організацій Руху й Товариства української мови, навіть було притягнуто до суду за організацію й проведення свята Миргородського козацького полку. Щоправда, суд виніс виправдальний вирок, бо вже наставали інші часи, і тиск комуністичної партії дедалі слабшав.
Ось імена тих миргородців, які першими в місті розпочали діяльність, спрямовану на національно-демократичне відродження України. Це педагоги Любов Желізняк, Євген Полтавець, Валерій Козаков, Ніна Носова, Валентин Явтушенко, Воля Волик, Аза Шахмаметьєва, Петро Ярмоленко, працівник культури Людмила Розсоха. Це лікарі Микола Іванчук, Олександра Герасименко, лікарі фірми «Хатіс», бібліотекар Леся Бондар, фольклорист Іван Гурин і краєзнавець Ганна Бабич. Це літератори Антон Шевченко і Анатолій Сазанський, художники Віктор Брикулець і Віктор Бекетов, робітники Юрій Пихар і Юрій Парьоха, інженерно-технічні працівники й службовці Анатолій Ярмоленко, Богдан Щербатий, Наталя Мандрика, подружжя Грядунових, Борис Шаркий, Борис Шинкаренко, Андрій Бедзір, Віктор Питій та багато інших.
Наближались події серпня 1991 року. Як відомо, одну з останніх крапок в історії існування СРСР поставили саме події 19-24 серпня 1991 p., а саме: ізоляція Президента СРСР М.Горбачова на Форосі в Криму, утворення в Москві Державного Комітету з Надзвичайного Стану (ДКНС, російська абревіатура ГКЧП) та його діяльність протягом 19–24 серпня 1991 р., громадянські протести та, врешті-решт, остаточне зникнення СРСР як державного утворення з політичної карти світу.
Для провінції звістка про створення ДКНС виявилась новиною хоча й дещо незвичайною, але не шокуючою. Вірогідно, широкі маси українського населення не встигли оцінити всю серйозність ситуації, яка складалася в державі та можливі її катастрофічні наслідки в разі застосування для наведення т.зв. «порядків» армії та МВС (а діяльність ДКНС одним з основних завдань ставила запровадження на території СРСР надзвичайного стану та суттєве обмеження громадянських прав та свобод). Та й заява Президії Верховної Ради УРСР, оприлюдненої з приводу подій в Москві, носила заспокійливий характер: заспокоїтись, не панікувати, продовжувати жити в звичному режимі.
На місцевому рівні, по Полтавській області, повну інформацію про всі постанови, рішення та дії ДКНС подавала газета «Зоря Полтавщини» – орган обласного комітету комуністичної партії. Міськрайонна газета «Прапор Перемоги» на цей період взагалі усунулась від подачі будь-якої інформації з політичного життя держави. Так, в період 20-24 серпня 1991 р. друкувались передові статті з назвами «Хліб – державі», «Сьогодні вийшов 10 000 номер газети» і т. ін. Вміщувались матеріали про Сорочинський ярмарок, який якраз проходив у цей час. В основному ця позиція відображала заяву секретаріату ЦК КПУ про збереження спокою та завершення кампанії по збору врожаю. Подібний же характер носила і заява Президії Верховної Ради У PCP та виступ голови Верховної Ради Л.Кравчука по телебаченню ввечері 19 серпня 1991 р.
У Миргороді до активних дій проти ДКНС вдались представники демократичних організацій, лідерів яких серпневі події застали в різних місцях. Наприклад, голову Миргородської організації ДемПУ Л.Розсоху в Тернополі, куди вона повезла друкувати свіжий номер газети «Майдан». З Тернополя ж і було доставлено «рухівські» листівки антизаколотницького змісту та свіжу інформацію про події в Києві та Москві. Вже ранком 20 серпня 1991 р. по місту висіли листівки, які засуджували ДКНС, його політику по збереженню СРСР та зрадницьку позицію КПУ.
24 серпня 1991 р. в Києві відкрилась позачергова сесія Верховної Ради УРСР. У цей же час під стінами парламенту зібралось декілька десятків тисяч людей з блакитно-жовтими прапорами. Серед них були і миргородці, зокрема, голови міських організацій НРУ та ДемПУ Л.Желізняк та Л.Розсоха, які від імені миргородців передавали листа депутатові Верховної Ради від 323-го Миргородського виборчого округу Л.Сваткову з вимогою голосувати за проголошення незалежності України.
26 серпня 1991 р. в Миргороді відбулось останнє засідання бюро міськкому КПУ, на якому було зачитано заяву першого секретаря міськкому партії Л.Сваткова про вихід з КПРС. У цій заяві, зокрема, говорилось: «...просив би членів міськкому партії прийняти рішення про розпуск міськкому партії, а всіх комуністів вийти з партії...». Того ж дня ввечері відбувся і останній пленум міськкому КПУ, який ухвалив рішення про саморозпуск міськкому партії. І цього ж дня виконавчий комітет міської ради прийняв рішення №195 «Про збереження майна міської партійної організації», згідно з яким створювалась комісія по передачі майна партії на баланс міської ради народних депутатів. І хоча міські організації Руху та ДемПУ вимагали, щоб і їх представників включили до складу комісії, цього зроблено не було. Очевидно, це було пов’язано з тим, щоб вберегти деякі таємні документи внутрішнього використання від сторонніх очей. Комісію очолив перший заступник голови міськвиконкому В.Г.Чопенко.
26 серпня 1991 р. відбулись і останні партійні збори місцевого осередку спілки журналістів, на яких кореспонденти міськрайонної газети «Прапор Перемоги» М.І.Боцула, Ю.Ф.Великодний (редактор), В.Ф.Здор, М.І. Білик, А.М. Корсунський, М.В. Олексенко та ін. заявили про свій вихід з КПРС.
Як не парадоксально, але про існування нової держави – України – миргородці дізнались із місцевих засобів масової інформації лише 30 серпня, коли в «Прапорі Перемоги» було опубліковано текст Акту про державну незалежність України. В цей же день, тобто 30 серпня, Президія Верховної Ради України, керуючись тим, що «керівництво компартії України своїми діями підтримало державний переворот», ухвалила Указ про заборону діяльності компартії України, хоча текст указу до миргородців дійшов також із запізненням – лише 6 вересня 1991 р. був оприлюднений в місцевій пресі, хоча це вже нічого й не змінювало. Адже мешканці міста та району мали змогу слідкувати за останніми подіями в державі з центральних газет та по телебаченню.
У понеділок, 16 вересня 1991 р. на сесії Миргородської міської ради було прийнято рішення вивісити на будинку міськради, поряд з прапором УРСР, блакитно-жовтий прапор. Уже наступного дня в присутності багатьох, миргородців, прапор над міською радою було встановлено. З цього приводу біля будинку міської ради (нині це приміщення, де розміщуються міське управління праці та соціального захисту населення) відбувся мітинг, на якому виступили Л.П.Желізняк, Л.О.Розсоха, O.A. Горобець, В.Ф.Пітій та голова міськвиконкому В.П.Шмиголь.
На перший погляд, звістка про проголошення незалежності України не викликала в значної частини миргородців великого ентузіазму. Цьому сприяли і дії місцевої влади, яка продовжувала працювати у звичному режимі. Хоча, за словами Н.І.Макодзюби (у серпні 1991 р. – працівник міськвиконкому), навіть серед керівників міста точилися гострі дебати про подальшу долю держави. Однак, поступово Миргородщина стала готуватися до Всеукраїнського референдуму та перших і виборів Президента України.
Результати голосування по Миргороду на референдумі 1 грудня 1991 р. були такими: участь у голосуванні взяло 31344 жителі (94,93 %). «За» незалежність висловилось 92,5 % тих, хто взяв участь у голосуванні.
Таким чином, незалежність України стала не ефемерною, а реальною об’єктивністю, до творення якої стали причетними в серпні-грудні 1991 р. і миргородці.
Директор Миргородського краєзнавчого музею Андрій Фесенко.
