Щорічно, у вересні-жовтні, ми відзначаємо річницю звільнення Миргородщини, Полтавщини, України від нацистських загарбників. І до цього часу біль війни спонукає тих, хто залишився живим, нащадків тих, кого війна забрала, писати спогади про ті пекельні жахіття, героїчні воєнні будні, які довелось пережити.
Єременко Василь Михайлович, 1927 року народження, уродженець Миргородщини з прапрадідів, роду гордого, роботящого, що жив звичайним українським життям: пізно лягали, рано вставали, багато працювали. За це їм шана і любов від людей.
Після звільнення Миргородщини 17 річним хлопчиськом втік разом із зв`язківцями на фронт. Юнацькі сльози: «не відправляти додому» - виявились переконливими і його солдатом зачислили до 19 гвардійської Руднянсько-Хінганської стрілецької дивізії 54 гвардійського полку 38 армії. Звільняв Україну, Польщу, а в 1945 році військову частину відправили на Далекий Схід для участі у війні з Японією. Там довелось пройти через великі випробування: маршем по пісках долати Долину Смерті, спека вдень, неймовірний холод вночі, постійна спрага…, Цзиньчжоу, Мукден, Харбін, Порт-Артур. Головне бойове завдання взводу, де служив Василь Михайлович, знищувати японські гарнізони, відкриваючи шлях радянським військам для наступальних операцій проти ворога. Одного разу він ввірвався у ворожу казарму з гранатою, попередньо витягнувши запобіжник і змусивши японців здатись. Завдання було виконано успішно. За це Василь Михайлович був нагороджений Орденом Червоної Зірки. А ще серед нагород - два Ордени Великої Вітчизняної війни I, II ступенів, медаль «За перемогою над Японією».
Після війни повернувся до батьків. Закінчив технікум, Львівський політехнічний інститут, де здобув професію будівельника, а потім успішно її реалізовував на відбудові рідного міста. Витвором його думки, рук стали електростанція по вулиці Котляревського, грензавод, хлібокомбінат, середня школа №5, головні об`єкти курорту «Миргород».
З 1982 року пішов на пенсію. Та спокійне життя пенсіонера Василя Михайловича не влаштовувало. Він прагнув і далі працювати, приносити користь людям, служити інтересам громади. Саме це і є його життєве кредо. У 90их роках працював у відділі капітального будівництва при Миргородському райвиконкомі, займався проектними розробками. Не стояв ветеран осторонь громадського життя. Постійні зустрічі, бесіди із школярами, однополчанами, спільні поїздки…Це все було великою мотивацією молодому поколінню для наслідування.
Наше життя… У ньому постійно присутня ностальгія. На превеликий жаль, його неможливо повернути назад, бо час хоч і вічна категорія, але плине в одному напрямку, додаючи сивини на скронях і життєвої мудрості. Довгих і щасливих років життя Вам, шановний Василю Михайловичу! Низький уклін від земляків!
Голова Ради ветеранів Людмила Пащенко
Ця зустріч із ветераном війни Кайдашем Олександром Пилиповичем була особливою, зачепила всі струни людської душі. У його тихому, спокійному голосі відчувався грім далеких боїв, розпач від страшних утрат, лиха, що довелося пережити. Гіркі чоловічі сльози, мов хвиля, раз у раз навертали на очі…
Велика родина Кайдашів, що проживала в Попівці, зустріла війну вдома. Малолітні діти, мати, батько-інвалід залишались в селі. Життя на окупованій території перетворилось на пекло. Гнітюча атмосфера страху охопила не лише односельців. Тому бажання допомогти і прискорити перемогу підштовхнуло родину до дій. У попівських лісах активно діяли партизани. Саме зв'язківцем між ними і місцевими активістами став малолітній Сашко. Олександр Пилипович до цього часу в подробицях згадує прихід німців, їхні порядки і шлях до лісу, протоптаний ним сотні разів, який для багатьох став порятунком.
Родина була дружною і великою, а відповідальність один за одного ще більшою. Усвідомлюючи всі ризики, небезпеку, батько з братами і друзями допомагали партизанам харчами, переховували в надійних місцях активістів, передавали важливу інформацію. Малий Сашко, знаючи добре місцину (до війни був пастухом у колгоспі), переправляв через рів, вздовж річки, озера до лісу радянських солдат, що відстали від своїх військових частин, євреїв, активістів. Хлопець враз подорослішав! З ним радились, довіряли таємниці, він знав пароль і відгук: "Нічого невідомо". Що невідомо, чому? Виявляється, у селі "завівся" зрадник, який вже тривалий час творив свою чорну справу, здавши поліцаям до 20 односельців. Пізніше партизанам разом із старшими Кайдашами вдалось виявити цього колаборанта. Під час обшуку знайдено було зошит, де той відмічав хто вже опинився в гестапо, і чия була наступна черга.
Восени 1943 року наш край звільнявся від фашистських загарбників. В результаті бомбардувань, масових обстрілів Олександр Пилипович був поранений. Осколки безжально посікли все його тіло. Всі наступні десятиліття і донині він відчуває не лише фізичний біль, але й душевний. Від незліченних хвороб, несправедливості, образ, бюрократичних перепон ( чого було варте лише присвоєння статусу – інвалід війни I групи).
У повоєнний період ветеран повернувся до мирного життя. Вирощував хліб, працював комбайнером, водієм. Та й зараз не сидить, склавши руки. Його двір – це невеличке господарство, біля якого він невпинно порається, доглядає, дбає. У всі часи працьовиті люди вважались сильними і значущими. А ще – він неабиякий романтик – безмежно закоханий в природу рідного краю! Говорять: все прекрасне на Землі - від Сонця, все хороше – від людини. Це про таких як наш герой.
Сьогодні він живе лише надією, сподіваннями, що хтось до нього завітає, обізветься добрим словом, підбадьорить. Будьмо уважними, милосердними та добрішими до наших ветеранів!
Доля людини, села, міста, країни… Як багато схожого між ними, а особливо, коли йдеться про війну – агресивну, загарбницьку для одних, визвольну, вітчизняну – для інших. Село Ядлівка Київської області – старовинне село християн-степовиків Подніпров'я з діда-прадіда, відоме ще з 17 ст. Хоча сліди перебування у цих краях сягають ще кам'яної доби.
Доля цього села – це доля білоруської Хатині, чеської Лідице, чернігівської Корюківки (знищено фашистами 7 тисяч мешканців), миргородської Обухівки. Саме тут народилась Марія Іванівна Ляпунова. Історія її родини – історія всього українського народу. Пережили голодомор, колективізацію. Сімя пахарів, що дбала про добробут дітей, їх заможне майбутнє була розкуркулена. Батьки добровільно віддали до колгоспу все, що надбали, лише щоб залишитись вдома. А потім була війна. "Новий порядок", що принесли німці, став важким випробуванням для родини Марії Іванівни. Німці карали за все. найбільше – за зв'язок із партизанами. А поруч, у чернігівських лісах, їх було багато. За це в немилість до окупантів попало село Ядлівка. Населення зігнали на майдан, а село підпалили. Дивом вціліла Церква Різдва Богородиці, збудована ще 1892 року і стоїть до нині. Багато односельців загинули на фронтах, пройшли через пекло концтаборів, пережили долю остарбайтерів. Не випадково, село Ядлівку перейменували в село Перемога.
Ось і родину Марії Іванівни, що війною була вже роз'єднана, відправили до Німеччини. Мати разом з меншими дітками потрапила до німецької фрау, чоловік і син якої загинули під Сталінградом. Не важко здогадатись, яким було відношення до української жінки з дітьми. Жорстока та деспотична німкеня маленьку Марійку (їй було 10 рочків) повністю завантажила хатньою роботою, матір відправила на польові роботи.
У 1945 році прийшло звільнення. Пішки, з маленькими дітками, без будь-яких харчів (окрім морквини. що менший братик вирвав із огороду німкені), голодні та босі йшли до станції, звідки всіх мали відправляти додому. Спасибі, добрі люди трапились по дорозі, допомогли. А там, на місці зібрання, вже чекала польова кухня, баня і така бажана дорога додому. Через деякий час повернувся із Німеччини і батько Марії разом із синами. Два роки жили в землянці. Відбудували хатину. Та здоров"я матері погіршувалось, невдовзі вона померла. Батько самотужки піднімав дітей. Згодом Марія Іванівна знайшла свою половинку, вийшла заміж і разом з чоловіком Миколою Васильовичем стали працювати в колгоспі. Односельці їх цінували й поважали за чесну працю, добру вдачу, порядність, людяність. Саме в такій атмосфері виховували своїх доньок Ніну та Зіну. Дівчатка підростали на радість батькам, обидві здобули медичну освіту, створили власні сім"ї. По життю були впевнені в тому, що батько завжди захистить, а мама приголубить.
Здоров"я батьків погіршувалось і Ніна Миколаївна перевезла їх до Миргорода. де проживала із своєю сім'єю. З яким теплом і вдячністю говорить вона про батька, якого, нажаль, вже немає. Сум огортає душу, очі наповнюються слізьми, коли згадує батьківський дім, як рай, де так солодко, добре спалось і пахло смаколиками. Микола Васильович завжди знаходив пакунок цукерок для "своїх дівчаток", навіть тоді, коли у дівчаток вже були свої діти.
Марія Іванівна залишається і сьогодні бути для всієї родини святим Оберегом, коли кожне її слово, мудра порада, добрі справи – це як книга життя, з якою вирушили в далекі світи її діти та внуки.
То ж, не забуваймо, в кого живі матері: щира посмішка на їхніх обличчях – найкращий дарунок Долі. Бо материнська любов – воістину диво. Диво, що рятує світ.
Маленька, тендітна, охайна, з усмішкою на обличчі зустріла мене учасниця війни 93 річна Мотрона Дмитрівна Зозуля, що проживає на вулиці Садовій. Відчуваю, як втомилась вона чекати, що хтось зайде, поспілкується, вислухає…
Народилась на Сумщині, та майже все життя пов'язане з миргородським краєм. Війна застала родину Мотрони Дмитрівни в селі Дібрівка. На долю всіх окупованих українців випали лише сльози, горе, відчай. Безправні, зацьковані вони працювали на своїх щедрих землях в "ім'я процвітаючої Німеччини". Людей виганяли на жнива, змушували збирати урожай у дібрівських садках, випасати та доглядати коней, яких не встигли евакуювати. Серед них була легендарна Гільда, яку фашисти двічі намагались вивезти до Німеччини, але вона тікала і, перейшовши Європу, поверталась до Дібрівки.
По завершенню війни Мотрона Дмитрівна закінчила керамічний технікум, за направленням поїхала до Харківської області. Та знову повернулась до Миргорода, де чекала її доля – Зозуля Володимир Степанович. Одружились, народився Сашко. Привчена змалечку до невтомної праці Мотрона, майстер на всі руки Володимир взялися до роботи. Адже саме праця несе в дім добробут, затишок, злагоду. Дружина не один десяток років працювала в кінопрокаті. де відроджувалось кіно. Від її вміння, уважності залежала якість стрічки, що потрапляла на екран. Мотрона Дмитрівна завжди була прикладом для інших. Таким відповідальним диспетчером у лікарні, вже будучи на пенсії. вона пропрацювала ще кілька років. Жінка не лише пізнавала радість від праці. але й відчувала, що її праця потрібна людям. Ось і отримала визнання від колег та держави: багаточисельні нагороди – Ветеран праці, медалі "За довголітню добросовісну працю", неодноразово її портрет висів на Дошці Пошани, ювілейні медалі до Дня Перемоги. А яке гарне захоплення у неї – вишивання! Цю пристрасть передала її мама. Так стали народжуватись шедеври – скатертини, рушники, картини, на яких буяли різноманітні квіти, а споглядали за цим очі вишитого Кобзаря. Не один портрет Т.Г.Шевченка було подаровано сусідам, друзям.
Володимир Степанович працював завідуючим Управління соціального захисту населення, допомагаючи людям у складних життєвих ситуаціях. А ще разом із сином збудували дім – світлий, затишний із великими вікнами, щоб сонячне проміння проникало в оселю, зігрівало їхні душі, наповнювало серця любов"ю. Двір перетворився на суцільну оранжерею, будинок утопав у квітах. На день народження Мотрони Дмитрівни в кімнаті обов'язково з'являвся букет пухнастих темно-синіх айстрів.
Так, вони були щасливими, доки в дім не завітала біда. Спочатку догляд за старенькими батьками, хворою сестрою, чоловіком, і найбільша трагедія –смерть сина. Та важкі випробування не зламали дух жінки. Зараз їй допомагає і в усьому підтримує далекий родич, що став близькою і рідною людиною – Григорій Іванович. Пройшовши через терени Афганістану, знаючи, що таке смерть і людський біль, він синівською любов"ю оточив Мотрону Дмитрівну.
Порівнюючи життя колись і сьогодні, з гіркотою Мотрона Дмитрівна розмірковує: де подівалась повага один до одного, чому люди не розуміють і не чують один одного, яке страшне слово "байдужість"! Давайте над цим замислимось.
Голова Ради ветеранів Людмила Пащенко
