Народився 29 квітня 1971 року в місті Миргород, Полтавської області, у робітничій сім’ї. Володя ріс добрим, активним, допитливим, чуйним хлопцем. У 1978 році пішов навчатися до першого класу 6-ї школи міста Миргорода. Гарно вчився, в шкільному оркестрі грав на трубі. Відвідував також музичну і спортивну школу. З однолітками любив пограти в футбол, баскетбол, хокей та інші рухливі ігри. Мав різнобічні інтереси. Хлопець мріяв стати військовим, та життя внесло свої корективи. Після закінчення школи пішов працювати на арматурний завод.
Далі строкова служба в десантних військах. За два роки Володимир повернувся додому в званні старший сержант. Працював на різних підприємствах міста - експедитором, покрівельником, пічником. На роботі його цінували за працелюбність, старанність та професіоналізм. Далі став приватним підприємцем – займався ремонтом та будівництвом. Був справжнім майстром, його всі вважали людиною з «золотими руками».
В 1997 році Володимир одружився. Був хорошим сім’янином. Родина завжди на першому місці. Любив дітей, турбувався про старих. А для друзів завжди був надійним другом, на якого можна було покластися у будь-якій ситуації. Разом з дружиною Юлією в коханні та злагоді прожили майже 25 років - тільки страшна війна змогла їх розлучити.
В 2015-2016 роках Володимир Миколайович в складі 25-ї десантно-штурмової бригади приймав безпосередню участь в АТО, був у багатьох гарячих точках. З позивним «Купол» проявив себе мужнім воїном та надійним, вірним побратимом, а для молоді ще й наставником.
2020 року підписав контракт з 72-ю бригадою імені Чорних Запорожців, боронив і далі цілісність України. Мав переконання: «Не можна нікому віддавати і жменьки рідної землі!». Після початку повномасштабного вторгнення Володимир отримав поранення, але замість реабілітації почав добиратися до свого підрозділу, який займав позиції біля річки Ірпінь. З пораненням голови Володимир Миколайович був залишений в Білій Церкві, але вже за кілька днів був зі своїми побратимами біля Козаровицької дамби на Київському водосховищі, в центрі найзапекліших боїв. Не міг бути осторонь! Він завжди мав бути першим! «А хто, якщо не я?» - повторював часто.
10 березня 2022 року під час виконання бойового завдання Шульгін Володимир Миколайович героїчно загинув, захищаючи Батьківщину, побратимів і кожного з нас. Героя було поховано 25 березня 2022 року на Алеї Слави в рідному місті Миргороді на Полтавщині. У Володимира залишилися дружина, брат, племінники, друзі та побратими. 7 квітня 2022 року старший сержант Володимир Шульгін був нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Миргород» (посмертно).
