Напередодні 72-ї річниці визволення Миргородщини від нацистських окупантів до міської організації ветеранів завітав ветеран війни Петро Якович Ярмоленко для того, щоб поділитися спогадами про фронтові дороги свого старшого брата Івана. Я з великим задоволенням розповім усе, що дізнався зі спогадів Петра Яковича про нашого земляка, сміливого розвідника та прекрасну людину, життя якої є прикладом для інших. 

Ярмоленко Іван Якович народився 28 січня 1922 року в селі Кибинцях Миргородського району Полтавської області, у сім'ї  колгоспника. Батько - Ярмоленко Яків Мусійович, - і мати -  Ярмоленко Марія Іванівна - працювали в колгоспі ім.Чапаєва.

 Іван Якович закінчив Кибинську середню школу на "відмінно". Це було у 1940 році. Був призваний до лав Червоної Армії. Проходив військову службу піхотинцем у Бобруйську, що в Білорусії.

Коли розпочалася війна,  то їхня військова частина першою вступила в бій з добре озброєними німецькими військами. Декілька разів їхній командир батальйону піднімав бійців в атаку, але сильний вогонь німецьких автоматників заставляв радянських бійців відступити в окопи, залишивши на полі бою значну кількість червоноармійців. Довелося відступати все глибше на територію Білорусії, а потім аж до Харкова, який із боями переходив із рук у руки.

Коли збройні сили Радянського Союзу перейшли в активний наступ (шість українських фронтів), боєць Ярмоленко Іван Якович у складі розвідувального батальйону влився в перший український фронт і з боями, взявши участь у Корсунь-Шевченківській битві, штурмі Києва і всіх інших наступальних операціях, дійшов із жорстокими боями на територію Німеччини. Брав участь у штурмі Рейхстагу.

Рядовий боєць Ярмоленко був сміливим розвідником. Десятки разів на чолі зі своїм командиром брав із групою бійців "язика", як удень, так і вночі. Це давало командуванню можливість вдало вирішувати бойові операції з найменшими втратами в бойовій силі і техніці.

Ось рядки з його нагородного листа: "При форсуванні річки Одер (Німеччина) 25.01.1945 року І.Я.Ярмоленко взяв у полон двох фашистів, які дали цінну інформацію. 27.01.1945 року Ярмоленку  наказано дістати полоненого від артилерії, щоб дізнатися розміщення бойових артилерійський батарей. Будучи одягнутим у фашистську форму і знаючи добре німецьку мову, Іван Якович діяв сміливо та рішуче, завдяки чому  гітлерівець був захоплений у полон". За виконання даного завдання розвідник Ярмоленко був нагороджений орденом Слави ІІІ ст..

У бійця Івана Ярмоленка був хист до написання віршів, в яких він прославляв наших солдатів та командирів. Як тільки був перепочинок між боями, він діставав свого блокнота і відображав на папері віршованими рядками щойно пережиті події.

Командування високо оцінило мужні й сміливі подвиги Ярмоленка І.Я. і нагородило його орденам "Слави І ступню", двома медалями "За відвагу", "За бойові заслуги", медаллю "За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років" та багатьма ювілейними медалями.

Ось як описує подвиг у нагородному листі Івана Ярмоленка командир 1239 стрілецького полку 373 Миргородської стрілецької дивізії майор Маньтян Манотовський: ”Розвідник згодом пішої розвідки червоноармієць Ярмоленко Іван Якович за сміливі та відважні дії по знищенню групи фашистських солдатів в селі Ширикани (Румунія) 30.08.1944 року. Ярмоленко І.Я. з особистої зброї знищив 7 гітлерівців і разом із взводом узяв у полон 20 ворожих солдатів”. За цей подвиг Іван Якович отримав медаль “За відвагу”.

11 липня 1944 року Іван Якович був декілька разів поранений у ногу, плече та шию. 

У 1945 році після демобілізації Ярмоленко І.Я. закінчив із відзнакою фізико-математичний факультет Львівського університету. Після закінчення навчання був призначений Львівським обласним управлінням освіти на посаду директора Пустолистівської середньої школи і працював там до 1958 року. Із 1958 до 1960 року Іван Якович працював завідувачем Пустолистівським відділом народної освіти.

23 грудня 1960 року Іван Якович Ярмоленко помер від пневмонії.

Після жорстокого, виснажливого бою,  а це було під час Корсунь-Шевченківської битви, яка стала рішучим переломом у Вітчизняній війні, червоноармієць Ярмоленко писав у своєму листі батькові й матері (а у сім'ї було четверо синів: Микола (1919 року народження), Іван (1922 року народження), Михайло (1924 року народження) і Петро (1926 року народження):

      Наш тату рідненький,

      Ти нас виростав,

      А юних літ наших

      Дома не застав.

Чотири сини

Наче вмить піднялися,

Були - не були

Та й з домівки знялися.

       Ой мамо, мамуню,

      Не плач, не ридай,

      Синів-соколів

      Дорогих виглядай,

Обід приготуй,

Чарочки наливай

І білою скатертю

Стіл накривай

      Ми знаємо так, так  переможем

      Заклятого Гітлера - ката.

      Нашу волю і мужність примножим,

      Розгромити щоб вщент супостата… 

Колись прийде час,

Що ми зійдемось знову

І тихо й приємно

Вестимем розмову.

      Про те, як життя

      Непомітно біжить,

      Про те, як жили

      І як будемо жить.

І це дійсно так сталося. Родина у червні 1945 року   зустрілася в рідному селі Кибинцях. Правда, брата Михайла не було. Він, мабуть, під Харковом, де були жорстокі бої, загинув. Численні запроси батька були марними. Відповідали: "пропав безвісти".

Але всі, дійсно, сиділи за столом і тихо  розмовляли, згадуючи про ті страшні події та  про те, як життя непомітно біжить, про те, як жили і як будемо жить.

Це було у червні 1945-го.

А зараз 2015 рік. Як швидко проминув час. 

 В.Ю.Вертелецький,

 голова Миргородської міської організації ветеранів України