24 січня 2015 року у приміщенні Лубенської дитячої музиної школи відбулись урочистості з нагоди вручення літературно–мистецької премії імені Володимира Малика. У номінації «Краєзнавство і народна творчість» лауреатом премії став працівник миргородського краєзнавчого музею – доглядач Миргородського музею пам’яті жертв голодоморів в Україні краєзнавець Олександр Джунь за видання «Чорні роки Миргородщини».

Захід традиційно був приурочений до чергової річниці від дня народження відомого на увесь світ українського письменника Володимира Кириловича Малика.

На творчому вечорі «Вірю, що відродимось знову» виступали дипломанти і лауреати премії 2015 року, переможці минулих років. Лунали музичні твори, натхненно звучали вірші. Атмосфера свята була сповнена патріотизмом і любов’ю до рідного Полтавського краю, до Батьківщини.

Серед інших мене вразив виступ дипломантки цьогорічної премії - члена Полтавської спілки літераторів поетеси Надії Гринь. Вона читала власний вірш про загиблого героя, бійця полку «Азов», з яким була знайома особисто, і якого поховали нещодавно у м. Полтаві. Вона читала про нашого миргородця Дмитра Коряка, випускника п’ятої школи.

Всі, хто був у залі - лубенці, кременчужани, полтавці - відчули себе однією родиною, українцями, об’єднаними спільним бажанням миру на рідній землі!

Хвилиною мовчання вшанували присутні пам’ять Дмитра Коряка та всіх героїв, які загинули у ході антитерористичної операції на сході України.

Я попросила у пані Надії вірш і з дозволу автора його оприлюднюю.

Начальник відділу культури і туризму міської ради Л.Педченко

Бійцю полку «Азов» Дмитру Коряку, який загинув 11 лютого 2015 р під Маріуполем та всім полеглим на сході України присвячується

Герої не вмирають

В Успенському соборі прощаються з героєм…

Людей безмежне море завмерло перед ним,

Який лежить безмовно, де сум й велике горе…

Хіба це справедливо – прощатись з молодим!

Хіба це справедливо: у двадцять п’ять загинуть,

Дітей не народивши! Неправда у стократ!

О Господи Всевишній! Його душа хай лине

У воїнство небесне, в твій дивний, райський сад!

Дмитро, так звуть героя, що впав за Батьківщину,

Віддав життя єдине, найбільше, що в нас є,

За рідну Україну, за нас, за всю родину.

Вже довгих літ зозуля йому не накує.

Усі жінки ридають. Свічки тихенько плачуть.

Сльозу, скупу й зрадливу, змахнуть чоловіки.

Дмитра прекрасні очі дівчата не побачать.

І сина більш ніколи не обіймуть батьки…

Троянди та гвоздики, червонії-червоні,

Як його кров із рани, гаряча і палка,

Яка вогнем горіла і оросила скроні

В останню мить, в останню, героя-козака.

Дмитро був на майдані у самообороні,

У Києві й Полтаві сміливо йшов вперед.

Він патріот, активний, а не якийсь сторонній,

Тримав в руках «коктейлі», а потім й кулемет,

Коли вступив у лави славетного «Азова»,

Де з серпня рідну землю на сході боронив.

А в голові звучало «Свобода!» - одне слово.

Щасливу й вільну долю народу він хотів.

Сам мріяв працювати, а він умів це добре,

Для милої Вітчизни на благо, для людей.

Красивий українець, розумний і хоробрий,

Й душа була у нього – весняний соловей!

Дмитро хотів створити сім’ю, велику й сильну,

Де голоси дитячі, турбота і любов,

І посадить садочок, дубочок і калину

Біля нової хати у зелені дібров.

Та мрії обірвала немилосердна міна,

Привіт сепаратистів, проклятих ворогів,

Що прагнуть Україну поставить на коліна.

Москалю, брат колишній! Як ти вбивать посмів?

О, скільки наших хлопців лягли на полі бою,

Осиротивши діток, дружин і матерів,

Закривши амбразуру без роздумів собою,

Де терикон Донбаський від «Градів» весь згорів.

«Герої не вмирають!» - летить, луна над світом.

«Герої не вмирають!» - вони в серцях живуть,

Вертаючись на землю веселки пишним цвітом.

Й знов білими снігами Полтаву заметуть…

- Синочку, любий сину! Нащо мене покинув?

 Враз чорною печаллю посивів білий день.

 За неньку-Україну, синочку, ти загинув.

 Не буде в нашім домі весільних вже пісень…

Що матері сказати, й подумати боюся.

Як винести скорботу, що давить, як змія?

- Прости мене, матусю, до тебе я вернуся!

 Матусю, моя мати, у снах вернуся я!

У спогадах численних людей, що пам’ятають,

Він буде завжди жити, допоки світ стоїть.

Дітей ім’ям героя назвуть ті, що кохають.

І стане воїн Дмитрій вже надбанням століть!

«Герої не вмирають!» - скандують дружно люди,

Схилившись на коліно перед його ім’ям.

«Герої не вмирають!» - і так до віку буде.

Їх в серці збережемо усі ми, ти і я!

15.02.2015 р Надія Гринь