Голова ради ветеранів Миргорода Людмила Пащенко розповідає історію про долю Парасковії Єрошенко, яка разом із рідними пройшла через пекла концтаборів. На світлині ви бачите зображення незвичайної жінки: сильної і водночас слабкої, впевненої, а інколи розгубленої, але завжди життєрадісної, лагідної, щирої. Це – Єрошенко Парасковія Тихонівна, в минуле якої ми трішки зирнем.  

Дитинство, якого не було

На початку вересня дітвора, награвшись і відпочивши за літо, знову сідає за парти і звикає до навчальних буднів. В той час інші діти пригадують, як їхнє дитинство та шкільні роки забрала Друга світова війна. Дитячі враження воєнного і повоєнного періоду занадто пекучі, щоб про них забувати…

Дитинство її покоління розпочалось з війни. Саме тоді діти залишались найбільш вразливими і найменш захищеними. Смерть на них чатувала на кожному кроці: під час бомбардувань, обстрілів, перебування у концтаборах, голоду, холоду. Дитячу психіку було зруйновано втратою найближчих людей, сценами насилля,постійною небезпекою. Через все це пройшла Парасковія Тихонівна, яка разом із батьками та братами в трьохрічному віці опинилась в концтаборі Освенцім. Родина потрапила в це фашистське пекло за підтримку партизанів. Брата повісили, а батьків спалили. І завдяки брату Володі, який пообіцяв мамі перед її смертю подбати про сестру, Паша вижила. Залишившись сиротою, прийшло нове випробування повоєнного періоду – голод, дитячий будинок, а далі – відсутність елементарного побуту, безкінечна потреба працювати. У самостійне життя дівчинка прийшла в одному платтячку та чобітках. Всі її дитячі та юнацькі роки – це стреси і боротьба за життя. Після дитячого будинку, навчання,а потім разом з подругами за комсомольською путівкою поїхала працювати на шахти Донбасу. Наскільки несумісні ці два поняття: молода дівчина, якій не виповнилось  18 років і шахта з її вугільним пилом, токсичними газами, шумом, недостатнім освітленням, постійними ризиками обвалів… І так 48 років!

У 1997 році Парасковія Тихонівна пішла на пенсію, переїхала до доньки в Миргород. Часто зустрічається з учнями, кожного року на всі свята із квітами в руках ми бачимо її біля Вічного вогню. Жінка намагається забути пережиті страхи, викреслити із своєї пам'яті ненависний німецький табірний номер. І так захотілось на мить стать Чарівником, щоб повернути маленьку Пашу у справжнє щасливе дитинство, де були б мама з татом, братиками, м'якою постіллю, іграми, солодощами.

На щастя, війни колись закінчуються. На жаль, дітям дитинство вже не повернеться.

Людмила Пащенко, голова ГО "Миргородська міська організація ветеранів " Звитяга"