На честь 70-річчя закінчення Другої світової війни Посольство Китайської Народної Республіки в Україні через Організацію ветеранів України запросило нашого земляка Поповича Пантелея Максимовича на урочистий прийом, що відбувся 27 серпня 2015 року. Прийом ветеранів з різних куточків України, що допомагали Китайському народу в розгромі японських загарбників, відбувся в приміщенні посольства КНР в Україні в місті Києві. Урочисту зустріч проводив надзвичайний та повноважений посол Китайської Народної Республіки в Україні Чжан Сіюнь.
Надзвичайно теплою та зворушливою була зустріч наших ветеранів працівниками посольства, які вишикувалися на сходах, створивши живий коридор, вітаючи сивочолих фронтовиків китайським народним вітанням (склавши руки в долоні з нахиленою головою) та потиском руки. Ошатна зала була прикрашена вітальними панно з нагоди 70-річчя Перемоги КНР. Делегацію з Полтавщини представляли два ветерани миргородець Попович Пантелей Максимович та лубенчанин Гришко Іван Якимович.
Під час розмови помічник посла запитав у Пантелея Максимовича, що він пам’ятає про перебування та території Китаю, на що наш земляк відповів привітанням китайською та назвав найбільш поширені слова, що викарбувалися в пам’яті під час спілкування з китайськими людьми. Помічник посла після цих слів був настільки зворушений, що в нього потекли сльози. І він сказав, що навіть через цілих 70 літ Ви не забули нашу рідну мову.
Кожен запрошений ветеран отримав подяку від Китайської Народної Республіки, пам’ятний подарунок та фото на згадку.
Дана зустріч відбулася за підтримки Миргородської міської організації ветеранів, керівництва 3-го Територіального вузла урядового зв’язку та громадської організації ветеранів урядового зв’язку.
А зараз хотілося б нагадати життєвий шлях нашого земляка. Попович Пантелей Максимович народився 7 серпня 1927 року в селі Остапівка Комишнянського, тепер Миргородського району Полтавської області.
У 1941 р. встиг закінчити лише 6 класів Остапівської середньої щколи. Із початком Великої Вітчизняної війни і приходом німців у вересні 41-го він брав активну участь у партизанському русі.
Осінь 1941 року наші війська з важкими боями відступали з нашого району. В урочищі Шумейковому Лохвицького району в оточенні ще знаходились військові частини Червоної Армії, які різними шляхами намагалися вирватися з цього казана. Ті бійці, яким пощастило вирватися з оточення, проходили через села Лохвицького, Гадяцького, Комишнянського та Миргородського районів.
Село Остапівка, знаходилося на перехресті саме тих шляхів звідки виходили оточенці. В цей час в селі вже була встановлена окупаційна німецька влада і поліцаї відслідковували та ловили наших бійців, тому вони змушені були рухатися тільки в нічний час. Пантелей Максимович згадує, що хата, в якій він мешкав разом з мамою та братом Андрієм, знаходилась на шляху по якому рухалися солдати і запитували як знайти дорогу до села Мелешок Гадяцького району. Його мама з вечора готувала багато їжі, адже добре знала, що бійці голодні тому їх потрібно нагодувати. Їжа в основному складалася з хліба, картоплі в кожушках, огірків та капусти. За час поки одна частина воїнів приймала їжу, другі бійці все підходили і підходили. Таким чином набиралося їх досить багато. Тоді, серед ночі, Пантилей зі своїм братом проводив солдатів лісовими стежками, щоб не попасти в руки поліцаїв до призначеного місця, де їх зустрічали за домовленими сигналами офіцери в зелених кашкетах, які ще до приходу німців мали зв'язок з братами Поповичами.
Пантелей та Андрій приносили їм продукти, в основному це хліб сало та картопля, а також розповідали про всі сільські новини, що відбувалися кожного дня. Назад додому поверталися вранці назбиравши в мішок груш-дичок, їх вродило в ту осінь дуже багато.
Так продовжувалося до середини жовтня місяця 1941 року. Після визволення села у вересні 1943 року працював у колгоспі ковалем, відновлював зіпсовану німцями сільськогосподарську техніку. У серпні 1944 р. працював помічником комбайнера. У листопаді 44-го, у віці 17 років, його призивають до лав Червоної Армії. Війна з фашистами ще продовжувалася. 1927 рік народження був останнім призовом воєнного часу. Військову службу проходив спочатку у навчально-кулеметній роті 374-го стрілецького запасного полку міста Кунгур Молотовської області. У червні 1945 р. його переводять до Монгольської Народної Республіки у 124-ту Червоногвардійську ордена Суворова Мгинську дивізію 781-го стрілецького полку заступником командира взводу, де брав участь у Хингано-Мукденській операції, наступаючи на одному з найважчих напрямків — Халунь-Аршанському. З кінця червня по 6 серпня 1945 року, разом зі своїм підрозділом, здійснив пішохідний перехід через безводні степи пустелі Гобі до річки Халхин-Гол.
Між Монголією і Маньчжурією проходить досить висока гірська гряда, висотою більше 3000 метрів. Там на той час ніяких доріг не було, а нашим військовим потрібно було подолати ці гори та ще й з технікою. До всього цього ще й пішли великі дощі.
У день оголошення війни з Японією, здійснивши переправу через річку Великий Хінгал, перейшли на територію Маньчжурії. Брав участь у боях із японцями у 6-й танковій армії під час формування висот Хінгана, а також визволенні міст Таонань, Солунь Китайської республіки.
Ведучи тяжкі бої за місто Гаудин-Шань червоноармієць Попович був поранений осколком від гранати.
Пантелей Максимович добре пам’ятає місцевих китайських жителів, з якими вони бачились постійно. Вони як тільки могли підтримували наших солдатів. Китайський народ дуже жертовний. Навіть тоді, коли поставало питання форсування водних перешкод, вони дозволяли розбирати свої будівлі, тільки б переправити наших військових. Населення дуже добре та по дружньому ставилось до наших воїнів.
За декілька місяців мільйонна квантунська японська армія була розгромлена. 2 вересня 1945 року Японія капітулювала, підписавши акт про капітуляцію на лікнорі Міссурі. Акт капітуляції прийняв український генерал Дерев’янко Кузьма Миколайович. На цьому ІІ світова війна скінчилася.
В місті Чань-Чунь проходив службу в роті тилового забезпечення штабу Забайкальського фронту. Брав участь у вивезенні золотого запасу із Маньчжурії на територію Радянського Союзу. У листопаді 1945 року, після виведення радянських військ з Маньчжурії, проходив службу в містах Даурія та Харанор. У 1947 році його знову переводять у Монгольську Народну Республіку. Де він проходив службу у складі протитанкової батареї до 1949 року. Потім переводять до міста Сретенськ Читинської області старшиною протитанкової батареї. У 1953 році переїжджає до Миргорода де влаштовується на надстрокову службу старшиною зенітної батареї. У 1958 році, у зв’язку зі скороченням військ, зенітну частину розформували і він переходить служити до 4-го полку зв’язку, де прослужив до 1972 року. Всього прослужив 28 років, з них: 6 років і 6 місяців строкової і 21 рік і 6 місяців надстрокової служби.
Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ст. , «За мужність», медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Японією», багатьма ювілейними медалями.
У ветеранській організації Миргорода із 1988 року. Бере активну участь у вихованні підростаючого покоління. Член Ради міської організації ветеранів. Член комісії по дослідженню місцевих матеріалів із історії Великої Вітчизняної війни.
В кінці своїх рядків хотілося б виразити велику вдячність нашому ветерану Пантелію Максимовичу за його ратний подвиг проявлений під час Другої світової війни та побажати йому та його родині міцного здоров’я, щастя, благополуччя, та довгих років життя.
