Почесні громадяни

2014-01-01

ФРОЛОВ МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ

(10.11.1923 – 07.11.2011)

Микола Олексійович Фролов народився 10 листопада 1923 року у селі Синдіївці Біловського району Курської області (Росія)у селянській родині.

Через 7 років сім’я переїхала в Красну Яругу Бєлгородської області, де у червні 1941 року закінчив середню школу. У перші дні Великої Вітчизняної війни хлопець добровільно поїхав до Тамбовського артилерійно-збройного технічного училища.

За кілька місяців опанувавши двохрічну програму військового училища, уже в грудні 1941 року сімнадцятирічним юнаком Микола Фролов у званні техніка-лейтенанта розпочав службу у 1237-му стрілецькому полку збройним техніком, а потім начальником полкової артмайстерні. 373-тя стрілецька дивізія, в якій служив Микола Олексійович, брала участь у форсуванні Дніпра, визволенні багатьох російських, українських, молдавських, інших міст і сіл. Серед них і місто Миргород.

Зранку 18 вересня 1943 року 1235-ий, 1237-ий і 1239-ий стрілецькі полки почали штурмувати місто і вже в першій половині дня вступили в нього. Сусідом зліва була 93-тя стрілецька дивізія. Визволивши село Великі Сорочинці, вона увірвалася в Миргород у районі залізничного вокзалу. Місто було визволено. А 19 вересня 1943 року наказом Верховного Головнокомандуючого за мужність і стійкість, проявлені в боях, 373-ій і 93-ій стрілецьким дивізіям за успішні дії по визволенню Миргорода було присвоєно звання «Миргородських».

М.О. Фролов брав участь у бойових діях на території України, Молдавії, Румунії, Польщі, Германії, Чехословаччини. У 373-ій дивізії Микола Олексійович прослужив до кінця війни.

У травні 1946 року демобілізувався. Працював у Красній Ярузі учителем фізкультури, секретарем райкому комсомолу, а потім редактором Івнянської районної газети. Після переїзду у Бєлгород працював редактором багатотиражної газети та редактором місцевого радіомовлення. Лише в січні 1992 року з трудовим стажем 50 років вийшов на заслужений відпочинок.

У грудні 2004 року М.О. Фролов переїхав у Красну Яругу. За період заслуженого відпочинку побачили світ вісім книг автора. Здебільшого це твори на воєнну тематику.

Микола Олексійович брав активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді. Усе післявоєнне життя Микола Олексійович підтримував тісний зв’язок з Миргородом. Його цінували у ветеранській організації нашого міста, знали і любили у навчальних закладах, на підприємствах, установах і в організаціях. Як ніхто інший, він умів розповісти про солдатський ратний подвиг, про важливість збереження миру.

Щороку у дні визволення Миргорода від німецько-фашистських загарбників Микола Олексійович відвідував наше місто, щоб вклонитися світлій пам’яті загиблих воїнів і тим буремним рокам, щоб зустрітися з воїнами-побратимами, щоб сказати добре слово молодому поколінню і усміхнутися щасливому мирному дню.

Фролов М.О. - член Спілки журналістів. Він є трьохкратним лауреатом Всеросійської художньої творчості та чотирикратним дипломантом обласних журналістських конкурсів, двічі дипломантом обласних фотовиставок, дипломантом поетичного конкурсу. Серед його доробок "Война и после войны", "Всякое бывало на войне", "Военное лихолетье", "Строки любителя поэзии", "Встречи", "Крутые повороты", "373 Миргородская, трижды орденоносная", "От Чебаркуля до Праги". У останній книзі Микола Олексійович у жанрі документальної хроніки виклав хід подій визволення Миргородщини.

Нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, орденом «За мужність», медалями «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-45рр.» та багатьма ювілейними медалями.

М.О. Фролов – почесний громадянин села Балаклія (Україна), міста Синжерей (Молдова), Красноярузького району (Росія). Микола Олексійович – голова Ради ветеранів 373 Миргородської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова стрілецької дивізії.

Рішенням 11 сесії Миргородської міської ради двадцять третього скликання від 10 березня 1999 року Фролову М.О. присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

БРИКУЛЕЦЬ ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ

Народився 23 листопада 1924 року в с. Марківці Грицівського району Хмельницької області у заможній хліборобській родині.

За часів тоталітарного режиму його батьки зазнали репресій. Нелегкою видалась і доля майбутнього художника. У 1943 році юнака вивезено на примусову працю у Німеччину, звідкіля Віктор двічі тікав та відчув на собі жах концтабору й тяжке випробування каторжними роботами.

Після визволення восени 1945р. повернувся додому. У 1946 році вступив до Харківського художнього училища, яке закінчив з відзнакою у 1951 році. Почав виставлятися з 1954 року. З 1968 року Віктор Михайлович постійно проживає у Миргороді.

Творчий доробок художника сягає понад 6000 картин.

Його картини сьогодні можна побачити в експозиціях і фондах багатьох музеїв та у приватних колекціях України, Росії, Грузії, Фінляндії, Німеччини, Ізраїлю, Австралії, Канади, Швейцарії, Болгарії, США.

Значна частина творчого доробку знаходиться у Миргороді: у краєзнавчому музеї, санаторії «Полтава» ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів “Миргородкурорт”, у дитячій музичній школі, музеї Д.Гурамішвілі, у міській раді, лікарні та у школах.

Своєрідною візитівкою міста став портрет засновника миргородського курорту Івана Андрійовича Зубковського, який зустрічає численних гостей у бюветі славнозвісної оздоровниці. Цей портрет став символом мінеральної води, відомої далеко за межами України.

Знаковими у творчості В.Брикульця стали портрети генія української культури Тараса Шевченка, гетьманів Івана Мазепи, Данила Апостола, меценаток Раїси Могилянки і Галшки Гулевичівни, письменника Анатолія Дімарова, співачки Раїси Кириченко.

Художник створив і продовжує створювати образи великих та простих людей, оспівуючи при цьому духовну й фізичну красу людини.

З особливим трепетом Віктор Михайлович малює ікони. Він створив образи для трьох іконостасів: у селищах Ромодан, Решетилівка і в селі Жовтневе Решетилівського району. Це - 64 ікони.

Яскравою сторінкою в творчій біографії В.Брикульця є його знайомство з діяльністю всесвітньовідомого ювеліра Карла Фаберже. Як наслідок - портрети К.Фаберже, його синів, правнуки Тетяни Федорівни, повного кавалера Ордена К.Фаберже, відомого експерта у цій царині - Валентина Скурлова.

Багато робіт майстра заслужено отримали міжнародне визнання.

Віктор Михайлович неодноразово нагороджувався Почесними грамотами Кабінету Міністрів України, Полтавської обласної та Миргородської ради. Його роботи занесені до Каталогу творів «Славетні імена Полтавщини».Член Національної спілки художників України з 1999 року. У 2006 році став лауреатом Всеукраїнської премії ім. Опанаса Сластьона. У 2007 р. В.М. Брикульцю присвоєно звання "Заслужений художник України". Віктор Брикулець - кавалер ордена К.Фаберже III ступеню, ордена Української православної церкви "Козацька слава". Він лауреат миргородської літературно-мистецької премії ім. Антона Шевченка, переможець загальноміського рейтингу популярності "Людина року 2008". Визнанням його заслуг перед Україною стало нагородження у 2009 році державним орденом "За заслуги" III ступеня.

Рішенням 15 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 25 грудня 2003 року Віктору Михайловичу Брикульцю присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

Помер митець 12 березня 2022 року.

ГУБЕРСЬКИЙ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ

Леонід Васильович Губерський народився 4 жовтня 1941 року в м. Миргороді.

Після закінчення миргородської середньої школи №3, навчався в керамічному технікумі, працював інженером ТЕЦ цукрового комбінату у Кегичівському районі Харківської області. Після служби у лавах Радянської Армії (1961-1964р.р.) закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (1969р.), а у 1972 році - аспірантуру університету. Під час навчання вирізнявся здібностями до наукової роботи, активною життєвою позицією. Навчання, наукову роботу він поєднував з роботою на виборних посадах комсорга курсу, заступника секретаря комсомольського бюро факультету, секретаря комітету комсомолу університету, члена бюро Київського міського та обласного комітетів ЛКМСУ. На комсомольській роботі юнак набув поважного управлінського досвіду, навчився працювати з людьми.

З 1976 по 1978 роки працював радником і викладачем-консультантом філософських дисциплін Центрального університету провінції Лас-Вільяс у місті Санта-Клара Республіки Куба.

Після повернення на Батьківщину, Леоніда Васильовича призначено на посаду заступника декана філософського факультету Київського університету. Адміністративну діяльність він поєднував з викладацькою роботою. У різні роки був завідуючим кафедрами, проректором, директором Інституту міжнародних відносин Київського університету ім. Т. Шевченка.

З 2008 року - ректор Київського національного університету.

Талановитий вчений і педагог, Леонід Васильович завжди і на всіх посадах виявляв риси умілого організатора, і впевнено вів колектив шляхом реформ та інновацій.

Має дипломатичний ранг - Надзвичайний і повноважний посол України (присвоєно у вересні 2001).

Кандидат наук (1975р.), доктор філософських наук (1992р.), професор (1989р.), академік НАН України (2003р., член-кореспондент з 1997р.), член-кореспондент АПН України (1995р.), академік Академії наук вищої школи України, заслужений працівник народної освіти України (1997р.),

Лауреат премії ім. Д. І. Чижевського Національної академії наук України.

Нагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V (1999р.) і IV (2004р.) ступенів, п'ятьма медалями.

Герой України - нагороджений орденом Держави 27 жовтня 2009 - за видатний особистий внесок у зміцнення науково-освітнього потенціалу України, підвищення престижу національної освіти, підготовку висококваліфікованих фахівців, багаторічну плідну наукову і педагогічну діяльність.

Має державні нагороди Болгарії (1997р.), Італії (1998р.), Португалії (1999р.), Грузії (2004р.).

Почесний доктор Благоєвградського університету (2000р., Болгарія).

Не зважаючи на поважну і відповідальну посаду, вагомі життєві досягнення і державні інтереси, Леонід Васильович Губернський підтримує тісний зв’язок із своєю "малою батьківщиною" – Миргородом. Його дієва участь у розвитку міста, зміцненні матеріально-технічної бази навчальних закладів є виявом справжнього патріотизму і любові до рідного Миргорода.

Рішенням 15 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 25 грудня 2003 року Леоніду Васильовичу Губерському присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

ІГНАТЕНКО ІВАН ОВСІЙОВИЧ

(22.06.1914 – 09.11.1988)

Іван Овсійович Ігнатенко народився 22.06.1914 року в с. Пасицелі Балтського повіту Одеської губернії в селянській родині.

Навчався у церковно-приходській школі. У 1931 році вступив до Ананіївського кооперативного технікуму Всемолдавського комбінату кооперативної освіти (Одеська обл.), після чого працював у споживкооперації (1932-36 рр.).

5 листопада 1936 року був призваний до лав Червоної Армії. У 1939 році закінчив курси молодших лейтенантів при Севастопольському училищі зенітної артилерії. З перших днів Великої Вітчизняної війни - у діючій армії. У 1941-42 рр. був заступником командира батареї, начальником розвідки дивізіону, заступником командира дивізіону, помічником начальника штабу артилерії району ППО. З січня по липень 1943 року навчався на курсах удосконалення командного складу військ ППО при Чкалівському училищі зенітної артилерії. Воював на Північно-Західному (1941-42 рр.) та Південному (1942-45 рр.) фронтах. За героїзм та мужність, проявлені у роки Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Червоної Зірки та багатьма медалями.

Після закінчення війни служив у військах Південно-Західного округу ППО, а 10 червня 1947 року звільнений у запас у званні капітана.

З 1947 по 1952 роки працював головним бухгалтером та директором Будинку відпочинку «Берегвар» у м.Мукачеве.

З 1952 року - директор Будинку відпочинку «Авангард» у м. Немирів.

З 1963 до 1984 року - директор курорту «Миргород».

Саме на цей час припадає один з унікальних періодів розвитку курорту. Талановитий господарник, умілий та далекоглядний керівник розпочав з вирішення головної проблеми, про яку писав ще І.А. Зубковський у книзі «Дни моей жизни»: «…заболоченность реки Хорол єсть одно из слабых мест создающегося курорта в Миргороде. Не устранить вредного влияния его - значило бы похоронить самую идею курорта».

За його керівництва курортом, у тісній співпраці з партійним керівництвом міста почищене та розширене русло ріки Хорол. Зведені пішохідний та автомобільний мости через річку, лікувальний пляж, човнова станція, бальнеогрязелікарня, санаторій «Березовий гай», санаторій «Хорол», Палац культури, санаторій «Миргород», центральний бювет, санаторій «Полтава».

Зведені житлові будинки для працівників курорту, гуртожиток, підсобне та зелене господарства, літній театр, дитячий садочок та багато інших важливих об’єктів інфраструктури.

Під керівництвом Івана Овсійовича курорт набув сучасного вигляду, став відомою оздоровницею - комфортабельним курортним закладом з передовою на той час лікувальною базою.

За самовіддану працю Іван Овсійович Ігнатенко був удостоєний багатьох нагород, серед яких - орден Жовтневої революції, орден Червоного Трудового Прапора, численні грамоти й відзнаки.

Одна з вулиць Миргорода, прилегла до території курорту, названа іменем І.О.Ігнатенка. Його ім’я занесено до книг та довідників з курортології.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 12 січня 2005 року Ігнатенку І.О. присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

РАДЬКО ВАСИЛЬ ДМИТРОВИЧ

( 23.01.1927 – 13.05.2005)

Народився В.Д. Радько 23 січня 1927 року в с. Розбишевка Гадяцького району Полтавської області в селянській родині.

Трудову діяльність розпочав обліковцем тракторної бригади Венеславівської МТС. Працював у місцевому колгоспі "Нове життя". Після закінчення Гадяцького педагогічного училища був на комсомольській роботі у Петрівсько-Роменському (тепер у складі Гадяцького ) районі.

У 1958 році закінчив Харківську міжобласну Вищу партійну школу і був направлений на роботу в Миргородський райком партії. Працював завідуючим відділом пропаганди і агітації, головою районного комітету народного контролю, другим секретарем райкому партії.

З 1965 року і до виходу на пенсію, у 1987 році, Василь Дмитрович Радько очолював Миргородський райком (міськком) Компартії України.

Саме у ці роки найбільш повно розкрилися його організаторські здібності та вміння працювати з людьми.

Цей був період справжнього розквіту міста. У 1973 році засновано сільський будівельний комбінат, у 1975 році вступив у дію новий завод мінеральних вод, у 1980 – санаторій Міністерства внутрішніх справ. У 1981 запрацювала бальнеологічна лікарня для залізничників.

З 1972 по 1982 роки значно зміцніла лікувальна та матеріально-технічна база курорту "Миргород". Зведені нові сучасні корпуси санаторіїв "Березовий гай", "Миргород", "Хорол", "Полтава". Введено в експлуатацію бальнеогрязелікарню, палац культури, центральний бювет. Розчищене русло річки Хорол та облаштовано курортний пляж, зведені автомобільний та пішохідний міст через річку.

У 1983 році вступив у дію сироробний комбінат. За його керівництва збудовані нові приміщення шкіл і благоустроєні житлові будинки, культурно-освітні, побутові, торгові та інші заклади. Миргород став комфортним для проживання, сучасним містом.

Василь Дмитрович багато зусиль доклав і для розвитку Миргородського району. За його дієвої участі у колгоспах і радгоспах району впроваджувалися прогресивні технології, збільшувалося виробництво сільськогосподарської продукції, неухильно зростав добробут населення.

Радько В.Д. неодноразово обирався депутатом і членом виконавчого комітету районної ради. Користувався довірою та повагою людей.

За вагомий особистий внесок у розвиток регіону, натхненну та самовіддану працю Василь Дмитрович Радько нагороджений орденом Жовтневої революції, двома орденами Трудового Червоного Прапора, медалями, грамотами і подяками. Почесний громадянин Миргородського району.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради четвертого скликання від 12.01 2005 року Радько Василь Дмитрович удостоєний звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

ЗУБКОВСЬКИЙ ІВАН АНДРІЙОВИЧ

(25.11.1848 – 05.12.1933)

Іван Андрійович Зубковський народився 25 листопада 1848 року в селі Єрки Миргородського повіту, в родині священика. Кілька поколінь його предків мали духовний сан, цього ж чекали батьки і від Івана. 1865 року хлопець закінчив Лубенське духовне училище (за іншими даними Миргородське повітове училище), а 1870 року - Полтавську духовну семінарію, де викладав словесність молодий Іван Нечуй-Левицький. Проте згодом Зубковський вирішив стати лікарем і вступив на медичний факультет Імператорського університету св. Володимира. Батько був проти, тому на навчання у виші Іван заробляв сам.

Під час навчання в університеті Іван активно друкував статті про народну освіту в популярній газеті «Кіевскій телеграфъ», на які звернув увагу Михайло Драгоманов і заохотив продовжувати працювати в цьому напрямку. Зубковський прислухався до поради й протягом усього життя був активним дописувачем газет і журналів.

Закінчив університет перед початком російсько-турецької війни 1877 - 1878 років. Випускник медичного факультету потрапив у розпорядження Кавказького окружного військово-медичного інспектора. Через рік дістав високу нагороду - офіцерський орден Станіслава III ступеня з мечами. Після війни вчився в Петербурзькій Військово-медичній академії.

В 1879—1883 рр. працював земським лікарем у Миргороді. Був обраний земським гласним, членом училищної ради. Користувався повагою і авторитетом серед жителів міста.

Деякий час працював в Ризькому, а з 1897 р. — Кременчуцькому військовому госпіталі. Вислужив чин генерал-майора. У 1911 р. вийшов у відставку і поселився в Миргороді.

З 1911 по 1914 роки він був обраний головою Миргородського сільськогосподарського товариства, головою Товариства допомоги учням миргородських середніх учбових закладів, головою піклувальної ради жіночої гімназії, директором громадської бібліотеки (нині – міська бібліотека для дорослих ім. Д.Гурамішвілі). Член Полтавської вченої археологічної комісії.

З 1914 по 1916 роки - Миргородський міський голова. На цю відповідальну посаду він був обраний майже одноголосно - лише з одним голосом "проти".

Як міський голова Іван Андрійович багато зробив для розвитку міста. Приділяв увагу упорядкуванню в Миргороді мінерального джерела, а й згодом і курорту.

У 1916 році І.А.Зубковський за станом здоров’я пішов у відставку з посади міського голови і повністю присвятив себе організації курорту. Влаштував невеличку водолікарню при міській лазні, був її завідуючим та господарником. Перший лікувальний сезон тривав в Миргороді з 28 квітня по 1 вересня 1917 року. Курс лікування тоді пройшло 585 хворих.

Двадцяті і тридцяті роки двадцятого століття минають для старого земського лікаря у напруженій праці. Він багато пише. Друкує статті про розвиток Миргородського курорту в журналі "Курортное дело", у газеті "Червоне село", розповідає про перебування у Миргороді Т.Г.Шевченка. Публікує працю про діяльність у Миргороді А.П.Свидницького, спогади про Нечуя-Левицького, статті "Декабристи – уродженці Полтавщини". Працює над мемуарами "Дні мого життя". Закінчив писати їх аж у 1930 році.

Іван Зубковський помер 5 грудня 1933 року у Миргороді. Похований на Троїцькому цвинтарі.

Рішенням 27 сесії Миргородської міської ради п’ятого скликання від 19 листопада 2008 року Івану Андрійовичу Зубковському присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

ПАУТОВ ОЛЕКСАНДР БОРИСОВИЧ

Паутов О.Б. народився 4 серпня 1951 року в м. Хороль Приморського краю в родині військового льотчика. Мама - учитель молодших класів. Закінчив середню школу в м. Миргороді Полтавської області.

Після закінчення інженерно-будівельного інституту в м. Полтаві отримав спеціальність – інженер-будівельник. Трудову діяльність розпочав у 1968 році робітником хлібокомбінату м Миргорода. Працював майстром, виконробом, начальником будівельного управління на багатьох будівельних майданчиках. У його доробку – житлові будинки, промислові об’єкти й об’єкти соцкультпобуту, зведені в населених пунктах Полтавського краю, Сумщини та Тюменської області.

Депутат Миргородської міської ради 23 скликання. Миргородський міський голова з 2000 по 2010 роки.

За період його керівництва введені в експлуатацію довгобуди, які залишила у спадок попередня влада; набуло високих темпів житлове будівництво; налагоджено забезпечення миргородців послугами з пасажирських перевезень по місту; збудовані криті, зручні для пасажирів, зупинки громадського транспорту; запроваджено роздільний спосіб збирання твердих побутових відходів; забезпечені вуличним освітленням всі вулиці міста; запроваджені інноваційні проекти, спрямовані на модернізацію комунальної сфери.

З метою покращення якості питної води у травні 2008 року спільно з фірмою "Юр-Аква" відкрито перший в місті (другий в Україні) міні-цех по очищенню води з водопровідної системи та доведенню її до міжнародних стандартів якості. Запровадження дольової участі мешканців дозволило налагодити у приватному секторі міста будівництво водогонів, тротуарів, дорожнього покриття вулиць. Миргород стабільно посідав призові місця у Всеукраїнському конкурсі "Населений пункт найкращого благоустрою і підтримки громадського порядку".

За його керівництва у місті з’явились Сквер Героїв Чорнобиля, Сквер Козацької слави, меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні, алея із скульптурами гоголівських героїв, оновлено Меморіал Вічний вогонь та Сквер Слави. Встановлені пам’ятники М.В.Гоголю, Миргородським козакам, В.Боровиковському. Збудовано дзвіницю у Сквері Героїв Чорнобиля, капличка на кладовищі по вул. Хорольській. Реконструйовано центр естетичного виховання, центр культури та дозвілля в мікрорайоні "Личанка", бібліотека ім. Д.Гурамішвілі, краєзнавчий музей та музей Давида Гурамішвілі. Реконструйована дитячо-юнацька спортивна школа, встановлені дитячі ігрові та спортивні майданчики у дворах багатоповерхівок і шкільних дворах. Реконструйовано центральну площу міста, на якій збудована алея з фонтанами.

Міська рада під його керівництвом працювала над втіленням у життя ряду програм, головною з яких було надання природним територіям міста Миргорода статусу курорту державного значення.

Багато уваги міський голова приділяв розвитку культури та спорту. У місті стали традиційними Всеукраїнський фестиваль сучасного українського романсу “Осіннє рандеву”, Всеукраїнський турнір з греко-римської боротьби пам’яті Івана Зубковського, Міжнародний шаховий турнір, Всеукраїнський турнір з кінного спорту.

За часи роботи на посаді міського голови Паутов О.Б. удостоєний почесних нагород, серед яких Подяка Президента, Почесні Грамоти Кабінету міністрів України, грамоти Полтавської обласної ради, Полтавської обласної державної адміністрації, грамота Асоціації міст України. Серед нагород Паутова О.Б. - орден преподобного Нестора Літописця та орден "Козацька слава" II ступеня. У 2008 році Паутову О.Б. присвоєне почесне звання "Заслужений будівельник України".

Рішенням 4 сесії Миргородської міської ради шостого скликання від 15 грудня 2010 року Олександру Борисовичу Паутову присвоєне звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

ШЕВЧЕНКО АНТОН ДМИТРОВИЧ

Антон Дмитрович Шевченко народився 27 квітня 1925 р. у с. Почапцях, поблизу Миргорода. Закінчив чотири класи початкової школи у Почапцях, потім – семирічку в Миргороді (колишня неповна середня школа № 2 імені Давида Гурамішвілі), 8-9 класи – у середній школі № 7 (Миргородська гімназія імені Тараса Шевченка). Працював у колгоспі. З осені 1943 року по весну 1944 року - проходив строкову службу, був у діючій армії, воював на фронтах Другої Світової війни (брав участь у боях на підступах Дніпра, коло села Богодухівка Черкаської області). У квітні 1944 року потрапив у госпіталь м.Шуї Іванівської області. 13 квітня 1944 р. – був заарештований, за знайдені вірші про Україну його засудили до 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Покарання Антон Шевченко відбував на лісоповальних лагпунктах Унжлагу (ст. Сухобезводне Горьківської обл.). У 1954 році Антон Дмитрович повернувся до Миргорода, але все ще знаходився під пильним наглядом відповідних органів. Працював чорноробом, художником-оформлювачем, бригадиром-будівельником, майстром, інженером. Безпосередньо брав участь у будівництві багатьох важливих обєктів Миргорода та Полтавщини. Цього ж року закінчив 10-й клас Миргородської вечірньої середньої школи робітничої молоді із золотою медаллю. Усі ці роки Антон Шевченко писав поезії, друкувався в газетах та журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор», «Україна», у колективних збірниках. У 1961 році одержав довідку про реабілітацію: «за відсутністю складу злочину». Після реабілітації йому було повернуто орден Вітчизняної війни ІІ ступеня і бойові медалі. У 1962 році закінчив Полтавський інженерно-будівельний інститут (нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка) за спеціальністю «інженер-будівельник». З 1962 року А.Шевченко працював на Миргородській машиновипробувальній станції, звідки й вийшов на пенсію в жовтні 1991 року. Нагороджений орденом Вітчизняної війни, медалями, срібною медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Антон Шевченко – автор багатьох прозових творів, оповідань, есе, новел, етюдів. Друкувалися його твори у журналах «Криниця», «Добромисл», в альманаху «Поезія», газетах «Літературна Полтавщина» та «Літературна Україна». У 1993 році Антон Шевченко був прийнятий до Національної Спілки письменників України, а в 1998 р. – удостоєний літературної премії імені Валерія Марченка. Збірки Антона Шевченка, які вийшли друком: «Поліття» (1986р.), «Первинка саду» (1990 р.), «Не поле перейти» (1994 р.), «Посадив Андрійко сад» (1995 р.), «Хліб моєї долі», «Свічка сподівань» (1997 р.), «Сенс добра», «Відчуття доторку» (2000 р.), «Окраєць від зайця» (2001 р.), «Біля криниці сумління» (2002 р.)

Помер А.Д.Шевченко 9 січня 2002 р. у Миргороді. Похований та Троїцькому цвинтарі.

Рішенням сесії міської ради від 27 березня 2015 року за №1 українському поету, члену Національної Спілки письменників України А.Д.Шевченку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода".

Василь Пилипович Третецький

В. П. Третецький народився 14 жовтня 1955 року в м. Кинашів Тульчинського району Вінницької області. 1975 року він закінчив Харківське військове авіаційно-технічне училище. 1985 року здобув вищу освіту на філологічному факультеті Уссурійського державного педагогічного інституту. В 1975 – 1991 роках В. П. Третецький – військовослужбовець у Збройних Силах Радянського Союзу, в 1991 – 1994 роках – у Збройних Силах України. Мав військове звання полковник. Із 1994 по 2001 рік був Миргородським міським головою.

Василь Третецький залишив по собі добру пам’ять у Миргороді як керівник, котрий наполегливо відстоював інтереси як усієї територіальної громади, так і різних соціальних груп та віддалених, особливо занедбаних мікрорайонів міста. Щонайкращим пам’ятником для нього як міського голови залишиться назва, яку створили самі миргородці, – «міст Третецького».

У складні роки становлення і зміцнення української державності В. П. Третецький був у авангарді всіх громадсько-політичних подій, очолював національно-патріотичні сили Миргородщини. Він доклав значних зусиль для ліквідації тоталітарних символів минулого, з його ініціативи вперше серед міст Полтавщини вулицям Миргорода було повернуто історичні найменування.

Він мужньо й стійко витримував постійні атаки недоброзичливців, прихильників старої комуністичної ідеології, принципово відстоював європейські цінності, засади громадянського суспільства, демократію, соціальний захист. Працюючи в м. Харкові, В.П.Третецький послідовно захищав національні традиції Слобожанського краю, боровся за впровадження української мови. Друзі й прихильники щиро любили Василя Пилиповича, вороги України – ненавиділи.

Під час тривожних, драматичних подій на київському Євромайдані В. Третецький очолив у Миргороді Штаб Національного Спротиву диктатурі, організовував постійні поїздки миргородців і харків’ян на допомогу майданівцям, ініціював збір коштів, теплих речей, харчів для повстанців. За ініціативою В. Третецького в Миргороді щотижня збиралося Народне Віче, де вирішувалися питання народовладдя на місцевому рівні. На Вічі миргородцями було обрано Народну Раду Миргородщини, яку громада доручила очолити Василеві Пилиповичу.

Після кривавих подій у Києві В. П. Третецький створив Благодійний фонд соціальної реабілітації учасників Майдану. Невдовзі до санаторію імені М.В.Гоголя стали прибувати на лікування перші герої Майдану.

Як голова Народної Ради Миргородщини він невідступно сповідував принципи Євромайдану та домагався усунення від влади осіб, які скомпрометували себе антинародними, корупційними діями. Тому не випадковим був замах на життя Третецького в Миргороді, вчинений у самому центрі міста. 25 березня 2014 року, через десять днів після тяжкого вогнепального поранення, він помер у лікарні м. Харкова.

25 березня 2016 рішенням дев’ятої сесії Миргородської міської ради сьомого скликання Василю Третецькому присвоєно звання "Почесний громадянин Миргорода" посмертно.

З метою відзначення жителів м. Миргорода, які проявили мужність, героїзм, незламність духу у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, віддали життя за Україну, рішенням двадцять другої сесії Миргородської міської ради сьомого скликання встановлено почесне звання "Почесний громадянин міста Миргорода" (посмертно).

Никоненко Сергій Григорович народився 21 грудня 1962 року у с. Петрівці Миргородського району Полтавської області. За станом здоров'я військову строкову службу не проходив. Працював у нафтогеологорозвідувальних експедиціях глибокого буріння в Полтавській області та на Крайній Півночі Росії. Після здобуття Україною незалежності повернувся у Миргород, став приватним підприємцем. Активний учасник волонтерського руху, а згодом й антитерористичної операції - з червня 2014 року добровільно став до лав захисників України. Командир розвідувального підрозділу 24-го окремого штурмового батальйону Збройних Сил України «Айдар». 18 січня 2015 року у с.Трьохізбенка Новоайдарівського району Луганської області отримав поранення, несумісні з життям, внаслідок нічного обстрілу села з реактивної системи залпового вогню «Град». За свіченням бійців «Айдару», Сергій Никоненко прикрив собою комплекти боєприпасів, чим вберіг не одне життя. Помер у лікарні м. Щастя.
Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», Никоненко Сергій Григорович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Ошека Максим Петрович народився 14 жовтня 1991 року у м. Миргород.
У 2012 році закінчив Полтавську державну аграрну академію, отримав базову вищу освіту за спеціальністю «Облік і аудит». У 2013 році був призваний на строкову військову службу. Служив у військовій частині А 0139 у місті Києві. По закінченню залишився працювати за контрактом. Сержант, командир відділення. Коли в Україні почалася неоголошена війна, 101-у окрему бригаду, в якій служив Максим, направили в зону АТО.
Помер 16 жовтня 2014 року в одній із лікарень Донецької області від тяжкого поранення, отриманого при виконанні бойового завдання. Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Тарасенко Олександр Миколайович народився 20 лютого 1977 року в м. Миргород Полтавської області. Закінчив Петрівцівську середню школу, Хорольський аграрний коледж. Проходив строкову службу у Збройних Силах України, згодом - за контрактом.
Після демобілізації працював у ПСП «Ярмаківське», Миргородському комбінаті хлібопродуктів №1, пізніше – на будівельних роботах. У січні 2015 року мобілізований до Української армії. Учасник антитерористичної операції на Сході України. Боєць 95-ї аеромобільної бригади Збройних Сил України. Загинув 9 червня 2015 року при виконанні обов'язків військової служби.

Коряк Дмитро Володимирович народився 25 квітня 1989 року у м. Полтава.
Активний учасник Революції Гідності, входив до Свободівської сотні Самооборони Майдану. Один із організаторів Самооборони на Полтавщині. Учасник антитерористичної операції. Солдат. Стрілець-зенітник окремого загону спеціального призначення полку «Азов» Східного ОТО Національної гвардії України. Загинув 11 лютого 2015 року від осколкових поранень під час штурму ворожого блокпосту поблизу села Саханка Новоазовського району Донецької області. У ході наступу сил АТО 11 лютого під Маріуполем лінію фронту вдалося посунути на 20 км., що забезпечило надійну оборона міста.
Указом Президента України № 176/2015 від 25 березня 2015 року, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Коряк Дмитро Володимирович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Куценко Микола Олегович народився 23 вересня 1992 року у Миргороді. Закінчив Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у 2013 році. Лейтенант. Проходив службу в Чернігівській області, згодом направлений у зону АТО.
Командир взводу 1-ї танкової бригади. Загинув 27 липня 2014 року у м. Лутугине Луганської області, рятуючи екіпаж танка, який потрапив під обстріл. Указом Президента України № 708/2014 від 8 вересня 2014 р. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олександр Миколайович Зубченко народився 04 червня 1990 року в смт. Диканька Полтавської області. З 1991 року проживав у м. Миргороді, де і пройшло його дитинство. До 8-го класу навчався в СШ №2, потім в СШ №3. Свою професійну діяльність розпочав з навчання у СПТУ №44, де здобув і професію за фахом електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Після навчання працював в службі охорони, згодом - слюсарем по ремонту автомобілів на Миргородському хлібозаводі. Із березня 2017 року служив в українській добровольчій армії. 10 грудня 2017 року Олександр загинув під час мінометного обстрілу с.Мар'їнка. 13 грудня Олександра Зубченка поховали на Алеї Героїв у Миргороді.

На 37–й сесії Миргородської міської ради, 18 травня, депутати підтримали клопотання Відокремленого підрозділу громадської організації "Всеукраїнська спілка учасників АТО, бойових дій та миротворчих місій" в м. Миргороді щодо надання звання „Почесний громадянин міста Миргорода” (посмертно) Зубченку Олександру Миколайовичу.

Олег Андрійович Супруненко народився у Миргороді 03.03.1988. Закінчив місцеву загальноосвітню школу №1 ім. Панаса Мирного. 2005‒2008 рр. Навчався в Миргородському державному керамічному технікумі імені М.В. Гоголя за спеціальністю “Виробництво тугоплавких неметалевих і силікатних матеріалів і виробів”. Здобув кваліфікацію бакалавра, технолога. Паралельно у Полтаві він закінчив курси заочного відділення Полтавської філії Комп’ютерної академії “Крок” за спеціальністю “Комп’ютерна графіка та інтернет-технології”.

2013 року вступив до лав Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Проводив активну агітаційну й просвітницьку роботу, відвідував усі загальноукраїнські патріотичні акції та заходи.

З жовтня 2015 року обраний депутатом Миргородської міської ради VII скликання від ВО “Свобода”, очолював постійну комісію з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення депутатської діяльності.

7 серпня 2017 року Олег Супруненко помер внаслідок жорстокого побиття групою осіб.

У 2017 році рішенням сесії міської ради Олегу Супруненку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

У щорічному конкурсі "Людина року" Олега Супруненка нагородили званням "Патріот року ‒ 2017". Також Олега було внесено до Книги Пошани Полтавської облради за вагомий внесок у розбудову демократичної держави та розвиток місцевого самоврядування.

Олександр Якович Оксанченко

Рішенням 39-ї сесії Миргородської міської ради сьомого скликання від 31.08.2018 року Олександру Яковичу Оксанченку - заступнику командира з льотної підготовки 831 бригади тактичної авіації повітряного командування «Центр» Повітряних Сил ЗСУ присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода". Полковник, військовий льотчик - переможець багатьох міжнародних авіа-шоу, переможець загальноміського рейтингу популярності "Людина року 2017", прославляє Миргород в Україні та за кордоном.

24 .02.2022 року один з найкращих льотчиків-винищувачів у світі, депутат Миргородської міської ради Олександр Оксанченко загинув у бою, відволікаючи на себе ворожу авіацію країни-окупанта Росії.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №78/2022 ( від 28 лютого 2022 року) полковнику ОКСАНЧЕНКУ Олександру Яковичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

Ярослава Сергіївна Никоненко

Рішенням 50-ї сесії Миргородської міської ради Ярославі Никоненко присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода" (посмертно). Ярослава Никоненко народилася 25 серпня 1983 року в Миргороді. Коли почалася війна, Ярослава стала волонтером, а після смерті її батька Сергія Никоненка (боєць «Айдара», доброволець з позивним "Косічка" загинув біля Трьохізбенки Луганської області 18 січня 2015 року в віці 52 роки), прийшла служити в ЗСУ. Солдат 101-ї бригади охорони Генштабу ЗСУ Ярослава Сергіївна загинула у Мар'янці від кулі снайпера, 15 жовтня 2019 року. Їй було лише 36 років. Похована в Миргороді на Алеї Героїв, поряд з могилою її батька, який також загинув у зоні АТО. Указом Президента України загиблу в зоні бойових дій Ярославу Никоненко посмертно нагороджено орденом "За мужність" III ступеня.

Леонард Леонардович Мазуркевич

Леонард Леонардович народився 10 серпня 1935 року в м. Миргород в родині службовця. Після закінчення школи в 1953 році вступив до Львівського політехнічного інституту та здобув спеціальність "інженерна геодезія". З 1958 року працював у тресті "Геотопзйомка" Держбуду України інженером польової партії, начальником експедиції. У 1966 році переведений на роботу в інститут "Дніпромісто". У 1993 році призначений директором Київського державного підприємства "Київгеоінформатика", де працював до 2002 року.

Рішенням 57-ї сесії міської ради (від 10.07.2020р.) Леонарду Мазуркевичу присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргорода". Леонард Леонардович – заслужений геодезист України, автор і головний інженер Проєкту землеустрою щодо встановлення межі Миргорода (документ знаходиться у Верховній Раді). Брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, у 2015 році нагороджений Почесною відзнакою "За особистий вклад у розвиток міста".

Віктор Анатолійович Городніченко

Городніченко Віктор Анатолійович народився 19 лютого 1996 року у селі Покровська Багачка, Хорольського району, Полтавської області. Мешкав у селищі Ромодан. Закінчив Кременчуцький ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Із серпня 2016 року проходив військову службу за контрактом у 81-й окремій аеромобільній бригаді. Був навідником взводу вогневої підтримки. Військовослужбовець 28 квітня ніс службу на позиції поблизу села Зайцеве Бахмутського району, отримав кульове поранення в результаті пострілу ворожого снайпера російсько-терористичних сил. Бійцю відразу надали невідкладну медичну допомогу, потім евакуювали до лікарні у Бахмут, пізніше – до Харкова. Після виснажливих операцій він помер у шпиталі 8 травня.

Рішенням 10 сесії Миргородської міської ради від 10.09.2021 року Віктору Анатолійовичу Городніченку присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Анатолій Олексійович Подліпний

Рішенням 11 сесії Миргородської міської ради від 29 жовтня 2021 року Анатолію Подліпному присвоєно звання „Почесний громадянин міста Миргорода”. Анатолій Олексійович Подліпний народився 16 червня 1944 року. У системі житлово-комунального господарства працював з 1975 року. 34 роки очолював підприємство "Миргородтеплоенерго". Під його керівництвом були побудовані нові потужні котельні по вулицях Старосвітській,17, Прорізній, Спартаківському,8, Миргородських дивізій,12 та введено в експлуатацію нову базу підприємства. З 1977 року очолив комунальне підприємство з 14 котельнями та 20,5 км теплових мереж. За сумлінну працю нагороджений грамотами різного рівня, має звання "Заслужений працівник сфери послуг".

Степан Іванович Чобану

28.02. 2022 року у повітряному бою загинув льотчик першого класу, пілот Су-27 Степан Чобану. Коли російський агресор напав на Україну, льотчик першого класу, пілот Су-27 Степан Чобану повернувся на службу і в повітрі боровся з окупантом. Відволікаючи на себе ворожу авіацію, героїчно загинув під час боїв над Кропивницьким.

Степан Чобану народився 21 грудня 1963 року у селі Долинському, нині Ренійської громади Ренійського району Одеської області, у сім'ї робітників. Служив у військовій частині на Миргородщині. 2010 року пішов на пенсію, але 2015 року у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації вирішив повернутися до лав ЗСУ. Як один з найдосвідченіших льотчиків українських Повітряних Сил, постійно виконував бойові чергування в складі сил протиповітряної оборони. 24 лютого 2022 року вивів літак з-під підступного ракетного удару країни-агресора, з честю і гідністю продовжував виконувати бойові вильоти. 28 лютого на літаку Су-27 першим піднявся в повітря і вступив у повітряний бій над Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію, був атакований ракетами, внаслідок чого загинув смертю хоробрих. Його дії забезпечили підняття у повітря решти літаків частини, виведення їх з-під удару та перебазування на резервний аеродром. Похований з військовими почестями на військовому цвинтарі у Миргороді.

За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 94/2022 від 2 березня 2022 року майору Чобану Степану Івановичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Похований на Алеї Героїв у Миргороді. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Олександр Олександрович Шуба

15.03.2022 року під час виконання бойового завдання в районі Сумщини загинув захисник нашої громади, командир роти в/ч А7314, молодший лейтенант Шуба Олександр Олександрович. ГЕРОЙ загинув під час оборони нашої країни від російського окупанта.

17 березня Миргородська громада провела в останню путь свого земляка, справжнього воїна, вірного солдата України Олександра Шубу. Олександрович був командиром роти в/ч А7314 (батальйон територіальної оборони Миргородського району). Олександр народився 4 січня 1980 року в родині військових. Закінчив Миргородську середню школу №7. Після строкової служби у лавах Збройних Сил України виконував військовий обов’язок у місії Червоного Хреста в республіці Сієра Леоне, коли там відбувались буремні події громадянської війни. Повернувся у Миргород, працював в охоронних структурах. Закінчив Полтавську філію Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Палкий патріот Батьківщини, він завжди виявляв готовність стати на захист інтересів держави і фраза «Україна понад усе!» була головним гаслом його життя. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Макуха Геннадій Миколайович

20 березня 2022 року біля населеного пункту Озерщина Київської області командир гранатометного відділення взводу огневої підтримки другої гірсько-штурмової роти військової частини А 3715 молодший сержант Макуха загинув під час виконання бойового завдання. Геннадій народився 28 серпня 1979 року в селі Кибинці Миргородського району. У 1989 році разом із сім'єю переїхав до села Петрівці. Після середньої школи обрав мирну професію товарознавця і по закінченні Київського комерційного коледжу працював у столиці нашої держави. А потім: строкова служба в лавах Збройних Сил України, військова служба за контрактом в місті Миргород, робота в охоронних структурах. У буремному 2015 році, у розпал українсько-російської війни на сході нашої держави, не вагаючись, пішов до української армії захищати цілісність і суверенітет України. Відзначений державними нагородами за мужність і героїзм. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Шульгін Володимир Миколайович

10 березня 2022 року поблизу населеного пункту Мощун загинув Володимир Шульгін. Володимир Миколайович - старший сержант, командир відділення, контрактник Миргородського ОМВК. Володимир Миколайович народився 29 квітня 1971 року в м. Миргороді. У 1988 році закінчив середню школу №6, нині Миргородську гімназію ім. Т.Г.Шевченка, у якій зараз працює його дружина Шульгіна Юлія Григорівна. Усе своє життя жив і працював в рідному місті покрівельником у Миргородському виробничому управління ЖКГ, робітником ремонтної групи МРЦ «Миргородкурорт» МВС, теслею на малому комунальному підприємстві «Візит». Володимира знають як людину із «золотими» руками. А у 2015 році він став на захист своєї рідної землі та брав безпосередню участь в антитерористичній операції на сході України. 27 липня 2020 року молодший сержант Шульгін Володимир Миколайович, заступник командира бойової машини, навідник, оператор 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону, був прийнятий на військову службу за контрактом Миргородським ОМВК Полтавської області. 10 березня 2022 року поблизу н.п. Мощун російськими збройними силами було здійснено артилерійський обстріл території, у результаті якого наш земляк Шульгін Володимир загинув, захищаючи свою рідну Батьківщину. Удостоєний орденом «За мужність» III ступеня, яким посмертно нагородили старшого сержанта, відповідно до Указу №220/2022. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Семеняк Михайло Сергійович

Михайло Сергійович був військовослужбовцем в/ч А1356, водієм–електриком радіостанції взводу зв’язку роти зв’язку батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення. Загинув 24 лютого 2022 року під час виходу військової техніки у складі колони з місця виконання бойового завдання в Сумській області. Михайло Семеняк був патріотом України, сумлінним військовослужбовцем, постійно удосконалював свої вміння та навички, завжди підтримував доручені йому техніку та озброєння у справному стані, проявляв розумну ініціативу, був гарним другом для товаришів по службі. Указом Президента України №149/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, старший солдат Семеняк Михайло Сергійович нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (посмертно). Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Омеляненко Владислав Григорович

Старший солдат Омеляненко Владислав Григорович народився 28.07.1993 року. Проживав з батьками в с. Шахворостівка. Вищу освіту здобув в Лубенському лісотехнічному коледжі. Строкову військову службу проходив у період 11.11.2015 р. по 24.04.2017 р.у військовій частині А1479 на посаді кулеметника. Як горе прийшло в Україну, наш земляк повернувся з-за кордону, став у стрій. З перших днів російської війни пішов захищати Україну. Стрілець-санітар механізованого батальйону військової частини А-0693 загинув у бою з окупантами 25 березня 2022 року. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Ревенко Владислав Дмитрович

Народився 07.02.1995 року в місті Кривий Ріг Дніпропетровської області. Закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Проходив військову службу на посаді командира взводу радіотехнічного забезпечення роти зв’язку та радіотехнічного забезпечення батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення військової частини А1356. За час проходження служби зарекомендував себе грамотним офіцером, професіоналом довіреної йому справи. Командирські навички, якості розвинені відмінно. Проявляв творчий підхід до організації якісного виконання поставлених завдань. Вольовий, наполегливий та принциповий офіцер, був авторитетом для підлеглого особового складу. 24 лютого 2022 року під час виходу військової техніки у складі колони з місця виконання бойового завдання на території Сумської області (м.Глухів) між н.п.Дубовичі та н.п.Бистрик, автомобіль, в якому перебував лейтенант Ревенко Владислав Дмитрович, влучив снаряд, випущений ворожою артилерією росії. Владислав загинув на місці. Владислав Дмитрович до останнього був вірний Військовій присязі, стоячи на захисті територіальної цілісності та незалежності своєї Батьківщини, офіцером з великої літери. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

П’ятниця Юрій Сергійович

7 березня 2022 року солдат територіальної оборони міста Ірпінь Юрій Сергійович загинув від ворожих обстрілів, захищаючи підступи до столиці нашої держави. У перші дні війни Юрій, не вагаючись, записався до територіальної оборони і став на захист своєї дружини, маленького сина, мами і всіх українських жінок та дітей, рідної Батьківщини. Юрій народився 2 квітня 1990 року в селі Сакалівка Миргородського району. Тут здобув середню освіту, вивчився на будівельника у Лубенському професійному ліцеї. Працював на будівельних майданчиках Києва. У столиці зустрів свою другу половинку і згодом оселився у місті Ірпінь. У перші дні війни Юрій Сергійович пішов обороняти землю від окупантів. 7 березня 2022 року Юрій загинув від ворожих обстрілів, захищаючи підступи до столиці. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Степанько Олександр Миколайович

16 квітня 2022 року на війні, розв'язаній росією, загинув солдат Олександр Степанько. Він служив гранатометником відділення роти батальйону військової частини А4053. Разом з багатьма патріотами захищав українську землю від окупантів на Луганщині. 16 квітня вороги накрили градами Сєверодонецьк. Наш земляк загинув під час обстрілів, отримавши несумісне із життям поранення. 27 квітня, у селі Єрки Миргородської громади, попрощалися із земляком, 1988 року народження. Зі сльозами на очах, вся громада живим коридором і на колінах зустріла Воїна–Героя. Олександр був відкритою, товариською та активною молодою людиною. Після школи опанував мирну професію водія-тракториста у Миргородському професійно-технічному училищі №44. Строкову військову службу проходив в Національній гвардії України. Працював на Миргородському арматурному заводі і мріяв про щасливу долю, вірне кохання і втілення життєвих планів. На початку війни, 9 березня 2022 року Олександр Степанько став до лав Збройних Сил України. Як справжній чоловік, він без вагань пішов захищати свій дім, батьків, сестер і рідну Батьківщину. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Руслан Іванович Вахневський

2 липня 2022 року біля населеного пункту Клинове Бахмутського району Донецької області у ході бою з переважаючими силами противника Руслан Вахневський отримав смертельне осколкове поранення. 6 липня миргородці попрощалися із земляком , який захищав Батьківщину та всіх українців від підступного та безжального ворога – росії. Руслан Іванович народився 15 жовтня 1984 року в Миргороді. У 2004 році закінчив ПТУ №44 за спеціальністю муляр-штукатур будівельних робіт. А коли росія підступно напала на Україну, 24 березня Руслан став на захист рідної Батьківщини. На 38 році життя нашого захисника обірвала рашистська куля. Щиро співчуваємо родині, особливо батьку Івану Васильовичу! Ми розділяємо ваш біль! Вічна пам’ять і слава захиснику УкраїниРуслану Вахневському! Повік не буде прощення ворогам! Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Закаблук Тимофій Валерійович

Захищаючи Україну від російських окупантів, 13 липня 2022 року біля населеного пункту Сіверськ, Бахмутського району, Донецької області від обстрілу градами загинув наш земляк Закаблук Тимофій Валерійович, 1995 року народження. Тимофій Закаблук - випускник Миргородської ЗОШ№ 1 ім. Панаса Мирного. Тимофій добре навчався, був спортивним та людяним. Прекрасний син та брат, люблячий чоловік та молодий батько. Патріот захищав волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. 13 липня наш земляк загинув від ворожої кулі. Герою було 26 років. Тимофія Закаблука поховали на Затуринському кладовищі Полтави. Вічна пам’ять загиблому Герою, який віддав життя за Україну. Герої не вмирають! Похований у м. Полтава. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Роман Миколайович Барабаш

14 липня 2022 року у важкому бою під Клиновим Донецької області загинув солдат України Роман Миколайович Барабаш. Роман ціною власного він життя врятував багатьох своїм побратимів з 58-ї мотопіхотної бригади. У ході бою з переважаючими силами противника молодший сержант отримав поранення не сумісні із життям - серце мужнього воїна перестало битися. 19 липня миргородці почесним живим коридором зустріли загиблого Героя на в'їзді у місто, а 20 липня з почестями провели воїна в останню путь. Роман народився 16 лютого 1979 року в Миргороді. Закінчив колишню першу школу, здобув професійну освіту в місцевому училищі, працював на хлібоприймальному підприємстві. Був порядним сім'янином та люблячим батьком. Радів народженню сина. Численні друзі згадують Романа як чесну, активну, щиру і доброзичливу людину. Він любив життя, любив людей і любив Україну. Не вагаючись, Роман Барабаш пішов захищати волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. З перших днів війни Роман записався до тероборони, а з червня був у пекельному протистоянні на сході держави. Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга, люблячого сина, брата, чоловіка і батька. Поховали Романа на Алеї Героїв у Миргороді. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

АРТЕМ ОЛЕКСІЙОВИЧ ГАНЖЕНКО

28 липня миргородці попрощалися із земляком, вірним солдатом України Артемом Ганженком. Артем Олексійович захищав волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. Вправно і сумлінно виконував обов’язки військової служби на важливій ділянці у взводі матеріального забезпечення військової частини. 26 липня 2022 року 26 річний Артем помер у госпіталі від кульового поранення, яке отримав 3 червня. Артем народився 9 травня 1996 року в Миргороді. Закінчив колишню першу школу, навчався в Миргородському професійно-технічному училищі №44, працював на комунальному підприємстві «Спецкомунтранс». Відслужив строкову службу у лавах Збройних Сил України. Створив сім’ю. Був веселим, романтичним і дуже товариським хлопцем.

Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга, люблячого сина, брата, чоловіка і батька. Уся громада схиляє голови в глибокій скорботі та висловлює щирі співчуття батькам, рідним і близьким Героя, побратимам-захисника України. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати дорогої та рідної вам людини. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас. Будь Ангелом, оберігай родину із небес. Після чину відспівування захисника поховали на Алеї Героїв. Рішенням 22 сесії Миргородської міської ради від 18.09.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

ГУБАНЬОВ ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ

2 жовтня миргородці попрощалися з молодим Героєм Юрієм Губаньовим, який віддав життя за свободу України в бою проти російської навали. Виконуючи бойове завдання, молодший лейтенант загинув 15 вересня внаслідок вибуху біля населеного пункту Юрченкове Чугуївського району Харківської області. 16 листопада 2022 року Героєві виповнилося б 24 роки. Поховали земляка в с. Черевки Комишнянської громади. У Юрія залишилася мама та брат Олександр, який також захищає Україну. Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя! Вічна та світла пам’ять Юрію!

Юрій Юрійович Губаньов навчався у Миргородській 7-й школі. Він був одним із кращих студентів Полтавського педуніверситету. Закінчив з відзнакою бакалаврат на факультеті історії та географії, а потім навчався на магістратурі за спеціальністю «Історія та Археологія» і також отримав диплом з відзнакою. Майже з самого початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, Юрій вступив до лав ЗСУ. 15 березня 2022 року його мобілізували. Він був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення танкової бригади. Виконуючи бойове завдання, воїн загинув 15 вересна на Харківщині.

Рішенням 24 сесії Миргородської міської ради від 6.10.2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Герої не вмирають!

Олексій Вікторович Педорич

Олексій Вікторович Педорич народився 29 грудня 1985 року в селі Гаркушинці. Тут Олексій закінчив школу. Здобув мирну професію столяра в Миргородському ПТУ №44. Створив сім'ю. Працював зварювальником на ТОВ "Трінгер", а потім на заводі "Опілля" у м. Тернопіль. З дружиною мріяли про щасливе радісне майбутнє. Та всі плани перекреслила війна. Як справжній чоловік, він без вагань з перших днів війни пішов захищати свій дім, дітей і рідну Батьківщину від звірств російських окупантів. З 5 березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Старший солдат Олексій Педорич у складі мінометної батареї механізованого батальйону ніс службу на Сході України. 2 жовтня наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям, в результаті обстрілу позицій підрозділу на сході України. Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Завжди усміхнений, позитивний, мав багато друзів, любив життя. Таким він залишиться у пам'яті для всієї громади. У Олексія залишилася дружина, без батька ростиме донечка. Похований у селі Гаркушинці.

Іван Васильович Романенко

Іван Васильович Романенко народився 10 грудня 1975 року в селі Бориси Глобинського району. Навчався у тамтешній школі. Потім опанував мирну професію зварювальника в Кременчуцькому ПТУ №7. Після повернення з армії працював в сільськогосподарському підприємстві водієм вантажівки, комбайнером. У 1999 році одружився. У шлюбі народилося двоє дітей. У 2013 році сім'я переїхала у село Гаркушинці. Працював на м'ясокомбінаті, в ритуальному агентстві. До війни - у службі таксі.

На роботі та в селі Іван Васильович мав багато друзів. З перших днів війни він добровольцем пішов в Збройні Сили захищати Україну від ворогів, коли ті віроломно напали на нашу землю. З березня проходив службу в роті охорони Миргородського районного Територіального центру комплектування та соціальної підтримки. А з 27 червня служив у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців.Солдат Іван Романенко проходив службу у складі мінометної батареї механізованого батальйону. У результаті обстрілу позицій підрозділу наших бійців на сході, 2 жовтня, наш земляк загинув від отриманих поранень, несумісних з життям. Похований у селі Гаркушинці. Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Іван Васильович був люблячим чоловіком та турботливим батьком. Він не боявся ніякої роботи та мав багато друзів. З ними і захищав Україну від ворогів. Осиротіли донька та син, родина Героя. Висловлюємо щирі співчуття рідним, побратимам, друзям Героя! Вічна пам'ять воїну Івану!

Єлісєєв Олександр Олександрович

12 жовтня миргородці провели в останню земну путь земляка, вірного солдата України Єлісєєва Олександра Олександровича. 8 жовтня 2022 року поблизу села Петропавлівка Куп’янського району Харківської області у ході контрнаступу наших військ старший лейтенант Єлісєєв отримав вибухову травму, не сумісну із життям. Сьогодні на вулиці Довге Озеро зустріли тіло загиблого Героя живим коридором. Прощалися з Героєм біля батьківського дому. А поховали воїна на Алеї Героїв у Миргороді. На траурній церемонії прощання були присутні представники Миргородської міської і районної влади, Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, друзі, побратими.

Рішенням 25 сесії Миргородської міської ради від 10.11. 2022 року присвоєно звання "Почесний громадянин міста Миргород" (посмертно).

Гужвій Олег Іванович

Гужвій Олег Іванович загинув 22 березня 2022 року у запеклому бою під Мар’їнкою Донецької області. Він був військовослужбовцем 54-ї окремої механізованої бригади ім. Гетьмана Івана Мазепи, молодший сержант.

Гужвій Олег Іванович народився 1 січня 1979 року в смт. Сенча Лохвицького району. Згодом сім'я переїхала в Миргород. Навчався в колишній середній школі № 1. Захоплювався притаманними чоловікам справами – футболом, фізичною культурою, військовим вишколом. Олег ріс добрим, щирим, життєрадісним і веселим хлопцем. А ще – мужнім. Тому й обрав небезпечну, відповідальну і важливу професію рятувальника, закінчивши Академію цивільного захисту. Цю професію обіймають люди з великою силою волі, люди, які здатні пожертвувати своїм життям, заради життя ближніх, люди, які незважаючи ні на що, готові кинутися на допомогу. Саме таким був Олег у мирному житті. А ще він був люблячим чоловіком і батьком.

У буремному 2014 року Олег пішов добровольцем на фронт. Згодом підписав контракт і служив у 24-му окремому штурмовому батальйоні «Айдар» 53-ї бригади Сухопутних військ України. Мав псевдо «Купина».

Потреба захистити свою родину і рідну землю покликала його і у 2022 році. Ветеран АТО і операції об’єднаних сил, справжній чоловік і воїн, Олег Гужвій вже 26 лютого 2022 року був у військкоматі, а згодом і на найгарячішому Бахмутському напрямку. Бої були настільки запеклими, а обстріли настільки щільними, що втрати з обох сторін йшли на тисячі. При відступі наших військ тіло Олега Гужвія залишилось на окупованій території. На жаль, забрати його неможливо й досі.

Безніс Валерій Юрійович

Радіотелефоніст зенітного артилерійського взводу третього парашутно-десантного батальйону військової частини А 1126 солдат Валерій Безніс загинув у бою 30 вересня 2022 року, звільняючи від окупантів село Ямполівку Краматорського району Донецької області. Валерій Безніс народився 9 листопада 1987 року в Хомутці. Закінчив Хомутецьку школу і Хомутецький фаховий коледж. Жив звичайним мирним життям - зустрів своє кохання, створив сім’ю, радів народженню донечки, працював у службі охорони. Не він обрав війну – підла війна покликала Валерія встати на захист Батьківщини та рідної домівки. У липні 2022 року Валерій Безніс став частиною славної 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, яка захищає незалежність і цілісність нашої держави в Донецькій області. У ході вересневої контрнаступальної операції Валерій Безніс разом з бойовими побратимами гнав ворога з українського Донбасу, звільняючи рідну землю від окупантів. Бій 30 вересня за село Ямполівка став останнім для героя.

15 жовтня тіло загиблого воїна зустріли живим коридором пошани. Односельці стояли на колінах та встеляли дорогу квітами. Після відспівування земляка на батьківському подвір’ї, траурною процесією прийшли на сільське кладовище. З Героєм попрощалися під військові почесті.

Скрибченкою Сергій Миколайович

До скорботної сторінки Героїв Миргородської громади увійшло ще одне ім’я Захисника, який тепер захищатиме нас з небес. У бою з російськими окупантами на Донеччині загинув воїн Сергій Скрибченко. Сергій Миколайович загинув 13 листопада 2022 року біля населеного пункту Водяне Волноваського району Донецької області під час жорстокого бою. Воїн служив у першій мінометній батареї другого механізованого батальйону військової частини А2167. Під час бою солдат Скрибченко отримав важкі черепно-мозкові поранення і був евакуйований в госпіталь міста Дніпро. На жаль, 19 листопада серце мужнього воїна перестало битися.

Сергій народився 23 червня 1988 року в селі Хомутець в дружній багатодітній родині. Після закінчення 9 класів Хомутецької школи продовжив навчання Миргородському професійно-технічному училищі за спеціальністю маляр-штукатур. Він був порядним сім'янином та люблячим батьком. Радів народженню донечки Анастасії. Заради щасливого майбутнього своєї родини: батьків, братів, сестри, дружини і донечки Сергій пішов захищати територіальну цілісність України у 2015-2016 роках у ході антитерористичної операції.

У перший день повномасштабного вторгнення безжального й підступного ворога, 24 лютого 2022 року, Сергій Скрибченко став до лав Збройних Сил України. З червня Сергій виконував бойові завдання на пекельному сході держави у складі сильних, незламних, вмотивованих військовиків 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Найважче в артилерії – це готувати боєприпаси до стрільби, перезаряджати та обслуговувати зброю. Солдат Скрибченко був сміливим, сильним і витривалим воїном. Їх мінометна батарея нещадним вогнем накривала ворожі позиції, нищила техніку та живу силу противника. Сергій Скрибченко, вірний воїнській присязі, віддав життя у боротьбі з найлютішим ворогом, який намагається знищити нашу країну. Поховали воїна в в селі Хомутець.

На 27 сесії Миргородської міської ради йому присвоїли звання «Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади» (посмертно).

Дорожко Максим Сергійович

9 листопада у Миргороді попрощалися із земляком, захисником, воїном Максимом Дорожком, 1998 року народження. Плаче Миргородська громада за своїми дітьми, які, не шкодуючи життя, борються із російськими окупантами. 24 - річного Героя сьогодні провели в останню земну путь. Душа вмивається сльозами й кров’ю, а свідомість відмовляється сприймати втрату таких молодих і справжніх.

Максим Сергійович Дорожко народився 11 лютого 1998 року в місті Миргород і закінчив 9 класів Миргородської школи №7. Переїхав разом із батьками до Києва та продовжив навчання в Київському професійно-технічному училищі за спеціальністю автомеханік. Максим працював на різних підприємствах нашої столиці, перед призовом до лав ЗСУ – на заводі будівельних матеріалів. Йому пощастило рано зустріти кохання і створити сім’ю. Він був порядним сім'янином та люблячим батьком. Радів народженню донечки Злати. Максим любив життя, любив людей і любив Україну. Не вагаючись, Максим пішов захищати волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. З травня 2022 року захисник виконував бойові завдання на пекельному сході держави у складі сильних, незламних, вмотивованих військовиків 81-ї аеромобільної бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. Максим Дорожко був вправним аеророзвідником та коригувальником. Результатом його роботи були врятовані життя побратимів і переможні воєнні операції. 1 листопада 2022 року біля населеного пункту Білогорівка Сєвєродонецького району Луганської області під час артилерійського обстрілу оператор розвідувального відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу військової частини А0641 солдат Дорожко отримав поранення, не сумісні із життям.

"Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга, люблячого сина, чоловіка і батька. Розділяємо горе і щиро співчуваємо родині - батькам Ірині Дмитрівні та Сергію Борисовичу, дружині Альоні і донечці Златі! Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати найдорожчої для вас людини, а слова підтримки допоможуть перенести родинне горе. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю гідного сина нашого незламного народу. Вічна слава захиснику України Максиму Дорожку! Своїм життям він наблизив нашу перемогу, яка безперечно за нами, бо за нами правда! Слава Україні! Смерть ворогам!" – сказав у прощальній промові секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій.

Поховали Максима на Алеї Героїв.

Пастух Сергій Анатолійович

3 грудня у селі Савинці Миргородського району попрощалися з мужнім воїном України Сергієм Анатолійовичем Пастухом. Він загинув, захищаючи рідну землю від рашистів на найгарячішому Бахмутському напрямку. Разом із побратимами 28 листопада воїн потрапив під мінометний ворожий обстріл. Захисники отримали поранення, несумісні з життям.

Миргородці зустріли земляка-Героя «живим» коридором пошани, а односельці - навколішки та встеляючи дорогу квітами. Поховали сержанта Сергія Пастуха з військовими почестями на кладовищі у його рідному селі Савинці. Вічна пам'ять та слава Герою Сергію Пастуху.

Сергій Пастух народився 24 серпня 1982 року у селі Савинці Великосорочинської громади, де навчався у школі та працював. З 18 років служив в армії. Спочатку проходив військову службу у Києві при Президентському полку, потім - у військовій частині міста Миргород. З травня Сергій Анатолійович був призваний до лав ЗСУ. Служив у Київській області, потім захищав Україну на найгарячішому напрямку і віддав своє життя за незалежність нашої землі. Про це у жалобній промові розповів голова Великосорочинської громади Олександр Тищицький.

Сергій Анатолійович був люблячим чоловіком, хорошим батьком 2 дітей, турботливим сином та братом. Разом з сім'єю тривалий час проживав у Миргороді. Від імені Миргородської міської територіальної громади щирі співчуття рідним, друзям та побратимам висловив секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій.

Перестало битися серце ще одного українського захисника та вірного воїна. Війна забрала одного з кращих синів батьківщини, який не побоявся зустріти ворога і дати йому відсіч задля незалежності та свободи існування нашої країни. Вічна пам'ять та слава Герою Сергію Пастуху!

Рішенням 28-ї сесії Миргородської міської ради 8-го скликання від 22 грудня 2022 року, присвоєно звання Почесний громадянин Миргородської територіальної громади Сергію Пастуху (посмертно).

Рішенням 30 сесії Миргородської міської ради 8 скликання депутати присвоїли звання „Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади” (посмертно) ще 10 загиблим героям та мирним громадянам, які загинули внаслідок російської агресії: Щемур Ельвірі, Бабенку Олегу, Колодному Володимиру, Киркушу Івану, Надутіку Богдану, Полістранту Володимиру, Бойку Євгенію, Горбаню Миколі, Шептуну Анатолію, Шабаліну Артему.

Бабенко Олег Сергійович

До скорботної сторінки Героїв Миргородської громади увійшло ще одне ім’я Захисника, який тепер оберігатиме нас з небес. У бою з російськими окупантами на Донеччині загинув воїн Олег Бабенко. Під час виконання службових обов'язків 28 грудня 2022 року солдат Олег Сергійович загинув внаслідок танкового обстрілу біля населеного пункту Красногорівка Покровського району Донецької області.

Олег Сергійович народився 10 червня 1994 року в с. Кибинці Миргородського району Полтавської області. Упродовж 2000 – 2011 років навчався в місцевій загальноосвітній школі. З-поміж однокласників вирізнявся скромністю, щирістю та відвертістю, готовністю прийти на допомогу, був морально стійким, завжди мав свою точку зору і вмів її відстоювати. Після закінчення школи вступив до Полтавського нафтопереробного коледжу. Потім до 2021 року працював охоронником окремого підрозділу воєнізованої охорони управління безпеки у Кременчуцькому ПАТ Укртатнафта. Із 2021 року – у Кибинській гімназії оператором теплогенераторної.

На початку війни перед Олегом Бабенком не стояло питання, що робити. Він одразу ж вирішив стати на захист нескореної України. 28-річний Олег побачив геть усе: війну, смерть, відчай, відчайдушність, доблесть, героїзм. Але війна забрала його у вічність, залишивши болісні шрами на серцях рідних та близьких і спогади, про неймовірного односельця.

Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга. Без найкращого на землі сина, брата, чоловіка й тата залишилися мати, сестра, дружина Дарина та двоє неповнолітніх дітей: Єва та Михайлик. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати найдорожчої для вас людини, а слова підтримки допоможуть перенести родинне горе. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Українського Захисника, для якого честь, гідність та воля – цінності буття. І любов – до своїх дітей, родини та друзів. До своєї землі. До нашої України.

Поховали Героя на місцевому кладовищі.

Вічна слава Герою Олегу Бабенку! Своїм життям він наблизив нашу перемогу, яка безперечно за нами, бо за нами правда!

Рішенням 30 сесії Миргородської міської ради 8 скликання депутати присвоїли звання „Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади” (посмертно).

Киркуш Іван Васильович

Назавжди 25-ть залишиться миргородцю, вірному солдату України Івану Киркушу. Наш юний земляк - герой загинув 12 січня 2023 року під час виконання бойового завдання у Донецькій області біля населеного пункту Побєда Донецької області у ході бойових дій. Солдат Киркуш був стрілець-зенітник першого зенітного ракетного взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї військової частини А 0224. У цей важкий для всіх нас час ми розділяємо біль втрати та схиляємо голови в глибокій скорботі…

Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким захисника. Світла пам’ять та безмежна вдячність Героєві за вірність Батьківщині навіки залишиться у наших серцях…

Іван Васильович Киркуш народився 27 листопада 1997 року в дружній багатодітній миргородській родині, де цінували та поважали один одного. Ріс відкритим, працьовитим і доброзичливим хлопцем. Після 9 класів Миргородської школи №9 продовжив навчання у Хомутецькому фаховому коледжі, який закінчив із відзнакою за спеціальністю технологія виробництва і переробки продукції тваринництва. Йому пощастило рано зустріти кохання і створити сім’ю, в якій народилася донечка Софійка. Мрії і плани молодої родини перекреслила підла війна, розв’язана країною – терористом, росією. Як справжній чоловік Іван Киркуш пішов захищати волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога!

З серпня 2023 року Іван виконував бойові завдання на пекельному сході держави у складі сильних, незламних, вмотивованих військовиків 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Рішенням 30 сесії Миргородської міської ради 8 скликання депутати присвоїли звання „Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади” (посмертно)

Горбань Микола Васильович

Микола Горбань народився 16 березня 1994 року в селі Попівка Миргородського району. У 2005 році родина переїхала в Гаркушинці, і тут він закінчив 9 класів. Обрав мирну спеціальність водія-електрика в Миргородському професійно-технічному училищі №44. Строкова служба проходила у лавах Національної гвардії. Сумлінний і патріотично налаштований хлопець віддано захищав життя, права, свободи і законні інтереси українців. Після служби разом з багатьма односельцями поїхав до Тернополя працювати на заводі «Опілля». Микола був доброзичливим, працьовитим і щирим. Любив життя, любив своїх рідних, вірив у світле майбутнє України. Коли підлий сусід розпочав повномасштабне вторгнення, Микола, як справжній чоловік, пішов захищати незалежність України. З 1 березня проходив службу у роті охорони Миргородського районного територіального центру комплектації та соціальної підтримки, а з червня солдат Горбань виконував бойові завдання у складі сильних, незламних, вмотивованих військовиків 58-ої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. 23 січня 2023 року поблизу населеного пункту Велика Вісь Чернігівської області командир машини 1-го мотопіхотного відділення військової частини солдат Микола Горбань отримав вогнепальне поранення, несумісне із життям.

Надутік Богдан Петрович

23 січня миргородці попрощалися із земляком, вірним воїном України Надутіком Богданом Петровичем. 8 січня 2023 року в жорстокому бою біля міста Соледар Донецької області головний сержант стрілецької роти військової частини А 7015 Богдан Надутік загинув. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Українського Захисника. Вічна слава Герою! Своїм життям він наблизив нашу перемогу, яка безперечно за нами, бо за нами правда!

Богдан народився 17 грудня 1974 року в місті Кодима Одеської області. Після закінчення 9-ти класів Кодимської школи обрав мирну професію механізатора сільського господарства в місцевому професійно-технічному училищі. Строкова служба у лавах Збройних Сил припала до душі працьовитому і відповідальному хлопцю, і він присвятив свій трудовий шлях захисту держави. Згодом військова служба привела його в Миргород в Третій територіальний вузол урядового зв’язку. У 2022 році майстер-сержант держспецзв'язку Надутік завершив військову кар’єру, вийшов на заслужений відпочинок в надії більше уваги приділяти рідним і друзям, жити мирним щасливим життям. Ці плани перекреслила підла війна, розв’язана російським агресором. 22 листопада 2022 року Богдан Петрович став на захист України і виконував бойові завдання у найгарячішій точці бойових зіткнень з ворогом на сході держави. Головний сержант стрілецької роти Надутік був прикладом мужності, стійкості та рішучості при виконанні військового обов’язку, користувався повагою і авторитетом серед побратимів.

Анатолій Іванович Шептун

26 січня живим коридором пошани миргородці зустріли свого земляка, Героя-захисника Анатолія Івановича Шептуна й, схиляючи в скорботі голови, попрощалися з воїном України. 23 січня 2023 року під час виконання бойового завдання біля міста Соледар на Донеччині, командир першого розвідувального відділення, молодший сержант Анатолій Шептун загинув, вірний військовій присязі і вірний Україні, яку любив понад усе.

Анатолій Іванович народився 14 січня 1965 року в с.Березова Лука Гадяцького району. Освіту здобував у Хорольському технікумі механізації сільського господарства і Полтавському сільськогосподарському інституті. Водій-віртуоз та механік від Бога - не було технічного завдання, яке б він не розв’язав. У якому б колективі не працював Анатолій Шептун - він одразу ставав кожному надійним другом, порадником і помічником. Тихий голос, щира посмішка і доброта – таким його навіки запам’ятали на МП «Контакт».

Строкова служба в десантних військах загартувала в ньому Воїна. Він був активним членом громадської організації «Спілка воїнів-десантників Миргородщини». З 2014 року Анатолій та його побратими допомагали воїнам АТО, возили військову амуніцію, продукти харчування у найгарячіші точки зіткнень. Вірний, надійний, сміливий – таким він залишиться у пам’яті миргородських волонтерів. Події на сході держави протягом восьми років впевнили Анатолія Шептуна в тому, що великої війни не обійти і він готувався до неї завчасно. Згадав свої бойові навички під час тренування на базі військового навчального центру «Десна». Тримав себе у гарній фізичній формі та підтримував дух миргородських хлопців. Поряд з цим Анатолій Іванович був люблячим чоловіком, чудовим батьком і неперевершеним дідусем. Під постами у фейсбукові про болючу втрату Героя, миргородці писали також, що в нього «пів міста кумів, пів України друзів». Він любив життя, вмів насолоджуватися кожною хвилиною у колі близьких людей. Планував мирне достойне життя для себе і синів.

Але 24 лютого не стояло вибору: «Білий прапор чи синьо-жовтий стяг». Його рішення було чоловічим і рішучим: «Опір і боротьба до перемоги». Вже з 25 лютого Анатолій Шептун організовував та налагоджував роботу миргородської територіальної оборони.

Військова частина Миргородської ТРО протягом 2022 року охороняла об’єкти інфраструктури, проходила бойове злагодження. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади наші миргородці виконують бойові завдання у найгарячішій точці бойових зіткнень з ворогом на сході держави. Запеклі бої на ділянці фронту не вщухають цілодобово, ворог атакує з усіх видів озброєння і українські сили оборони прикладають надзусилля для стримування агресора. Ми тримаємо оборону і знищуємо живу силу ворога, але, на жаль, втрачаємо і своїх героїв. Українці сплачують надзвичайно високу ціну за свою незалежність. Кожен метр визволеної землі просочений кров’ю найкращих Українців!

Поховали земляка з військовими почестями на Алеї Героїв у Миргороді.Сьогодні живим коридором пошани миргородці зустріли свого земляка, Героя-захисника Анатолія Івановича Шептуна й, схиляючи в скорботі голови, попрощалися з воїном України. 23 січня 2023 року під час виконання бойового завдання біля міста Соледар на Донеччині, командир першого розвідувального відділення, молодший сержант Анатолій Шептун загинув, вірний військовій присязі і вірний Україні, яку любив понад усе.

«Перестало битися серце щирого патріота, сміливого воїна, справжнього друга, люблячого сина, чоловіка, батька і дідуся, якому 14 січня виповнилося лише 58 років. Гіркота від втрати навіки у наших серцях! Щирі співчуття рідним та близьким. Наша безмежна шана полеглому Захисникові! Не забудемо і не пробачимо! Ми переможемо! Слава Україні і смерть ворогам!»,- сказав на траурному мітингу секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій.

Поховали земляка з військовими почестями на Алеї Героїв у Миргороді.

Бойко Євген Анатолійович

25 січня у Миргороді попрощались з мужнім воїном, який віддав своє життя за свободу та незалежність України, Євгеном Анатолійовичем Бойком.

З початком повномасштабної війни Євген Анатолійович з'явився у військкомат, без вагань та бажання сховатися. Миргородська військова частина територіальної оборони, до лав якої став старший солдат Бойко, охороняла об’єкти інфраструктури, проходила бойове злагодження. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади наші миргородці виконують бойові завдання у найгарячішій точці бойових зіткнень з ворогом на Донеччині, де відбувається особливо жорстоке протистояння. Саме там, біля міста Соледар 20 січня 2023 року у важкому бою і загинув наш земляк, стрілець третьої стрілецької роти військової частини старший солдат Євген Анатолійович Бойко. 25 січня із захисником попрощалися його рідні, друзі та побратими. Поховали Героя з військовими почестями на Алеї Героїв.

Євген народився 6 червня 1982 року в місті Миргород. Закінчив 9 класів колишньої школи №2. Обрав мирну спеціальність електрика в професійно-технічному училищі №44. Потім - строкова служба у лавах ЗСУ, праця будівельника і плани на мирне життя. Але всі плани обірвала жорстока війна, яку розпочала підступна росія.

Артем Ігорович Шабалін

26-річний воїн Артем Шабалін загинув під час оборони України 1 лютого внаслідок обстрілу російською армією. Сталося це поблизу села Парасковіївка Бахмутського району Донецької області. Учора на колінах миргородці зустріли траурну колону із загиблим на російсько-українській війні земляком, а сьогодні всією громадою попрощалися з Героєм.

Артем Ігорович народився 18 червня 1996 року в місті Миргород. Закінчив 9 класів Миргородської школи №9. Численні шкільні друзі та вчителі пам’ятають його як життєрадісного, допитливого і щирого хлопця.

Після 9-ти класів Артем обрав мирну професію зварювальника у Полтавському професійному ліцеї. Він мріяв стати висококласним спеціалістом як його хрещений батько. Мріяв розбудовувати рідну Україну.

Артем наполегливо працював на різних роботах, шукав себе і свою долю. Робота в Польщі та народження 2 роки тому синочка Юрасика – початок втілення життєвих планів. На нього чекало щасливе майбутнє, аби не страшне слово війна. Артем Шабалін, душа компанії і доброзичливий хлопець, полишив мирну роботу будівельника у столиці. Доброволець Артем Ігорович Шабалін у червні 2022 року пішов захищати майбутнє рідної держави. Після військового навчання в Англії та бойового злагодження він став частинкою сильних, незламних, вмотивованих військовиків 30-ої окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Старший солдат Шабалін впевнено керував своїм відділенням, був прикладом стійкості і рішучості для підлеглих.

Його любили за веселу вдачу і справедливість. Справжній козак, дотепний і мужній – таким він залишиться в пам’яті побратимів. Запеклі бої під Бахмутом не вщухають цілодобово, ворог атакує з усіх видів озброєння і українські сили оборони прикладають надзусиль для стримування агресора. На жаль, під час одного з обстрілів перестало битися серце вірного сина України Артема Шабаліна.

Поховали миргородського Захисника з військовими почестями на місцевому кладовищі (вул. Ломиковського).

АНАТОЛІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ ЖЕЛІЗНЯК

Війна з російським агресором в Україні триває. На жаль, вона не проходить без втрат. Наша громада втратила ще одного мужнього солдата Анатолія Желізняка. Він народився у селі Вирішальне, але більшу частину життя прожив у Миргороді. 15 лютого Анатолій Желізняк загинув під час обстрілу на Донецькому напрямку. 21 лютого Героя поховали у рідному селі. Більше - у відео сюжеті.

Анатолій Анатолійович народився 1 березня 1980 року. До захисту України він долучився у листопаді 2022 року, коли був призваний під час мобілізації. У складі своєї частини Анатолій Желізняк виконував бойові завдання як старший оператор першого протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки і героїчно загинув, захищаючи нашу державу, свободу та незалежність.

Анатолій Желізняк навчався у Вирішальненській загальноосвітній школі, а потім вступив до Миргородського професійно-технічного училища. Він працював на цивільних професіях, але коли почалася війна, не залишився осторонь і став на захист своєї держави. Про це розповіла сільський голова с. Вирішальне Наталія Сліпухова.

Ще у дитинстві був небайдужим та допомагав усім, хто цього потребував. Анатолій Анатолійович завжди був надійною і чесною людиною, що і допомагало йому у боротьбі проти ворога. Але мінометний обстріл став останню крапкою у його житті. На прощанні із Анатолієм Желізняком усі присутні висловили щирі співчуття його рідним та близьким. Від Миргородської міської територіальної громади слова співчуття висловив секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій.

У Героя залишилися батьки, дружина, двоє дітей, сестра та брат. Світлий спомин про Анатолія Анатолійовича назавжди залишиться у пам’яті рідних, колег, друзів та бойових побратимів.

Рішенням 31 сесії Миргородської міської ради від 02.03. 2023 року присвоєно звання «Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади» (посмертно).

Відповідно до Указу Президента України від 9 серпня 2023 №483 "Про відзначення державними нагородами України" за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Сенчанської громади, солдата ЖЕЛІЗНЯКА Анатолія Анатолійовича (посмертно) нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня.

ВІКТОР ІВАНОВИЧ ПАНЧЕНКО

23 лютого 2023 року в Миргороді попрощалися із нашим земляком, вірним солдатом України Віктором Панченком. 19 лютого 2023 року під час мінометного обстрілу з боку російських військ поблизу населеного пункту Вугледар Волноваського району Донецької області розвідник-навідник розвідувальної роти військової частини А 2167 старший солдат Віктор Панченко загинув смертю хоробрих, захищаючи волю і незалежність України.

Віктор Іванович народився 19 червня 1984 року в місті Миргород. Закінчив 9 класів Миргородської школи №5. Численні шкільні друзі та вчителі пам’ятають його як життєрадісного, справедливого і щирого хлопця.

Після 9-ти класів Віктор обрав мирну будівельну професію у Миргородському професійно-технічному училищі. Потім проходив службу в збройних силах України. Пізніше працював шиномонтажником і ця робота стала для Віктора путівкою у доросле життя. Під керівництвом Івана Григоровича Данилевського він вчився працювати у колективі, працювати на спільний результат. Згодом Віктор Іванович став частинкою дружної родини миргородського товариства «Агротехгарантія», де цінують і поважають людей праці.

Він мав безліч планів на щасливе майбутнє для себе і своєї родини. Але ці плани перекреслила підла росія. Віктор Панченко - душа компанії, завзятий рибалка, порядний сім'янин і люблячий син, змушений був полишити мирне життя. Доброволець Віктор Іванович 24 лютого 2022 року пішов захищати майбутнє рідної держави. Його побратимами стали сильні, незламні, вмотивовані військовики 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. «Хоробрі хлопці, відважне військо!» - з цим гімном женуть ворога з рідної землі воїни бригади. Старший солдат Панченко був вмілим розвідником, прикладом стійкості і рішучості для побратимів. Його любили за веселу вдачу і справедливість. Справжній козак, дотепний і мужній – таким він залишиться в пам’яті побратимів.

Запеклі бої під Вугледаром не вщухають цілодобово, ворог атакує з усіх видів озброєння і українські сили оборони прикладають надзусиль для стримування агресора. На жаль, під час одного з обстрілів перестало битися серце вірного сина України Віктора. Панченка. Про це розповів начальник групи морально – психологічного забезпечення Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, капітан Богдан Зубченко.

"Пішов у засвіти сміливий солдат, справжній друг, люблячий син, гарний чоловік, якому влітку мало виповнитися лише 39. Розділяємо горе і щиро співчуваємо родині. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати найдорожчої для вас людини, а слова підтримки допоможуть перенести родинне горе. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Українського Захисника, гідного сина нашого незламного народу,"- сказав у траурній промові секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій.

Вічна пам’ять справжньому Герою, Воїну Віктору Панченку. Ми не пробачимо і помстимося за кожну смерть! Переможемо, бо на нашому боці - правда!

Слава Україні! Смерть ворогам!

Рішенням 31 сесії Миргородської міської ради від 02.03. 2023 року присвоєно звання «Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади» (посмертно). Указом Президента України від 16 серпня 2023 №488 "Про відзначення державними нагородами України" за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади старшого сержанта ПАНЧЕНКА Віктора Івановича нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

ПЕЛИХ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ

24 лютого 2024 року у Миргородській громаді попрощалися із нашим земляком, вірним солдатом України Пелихом Миколою Григоровичем. 16 лютого 2023 року в жорстокому бою біля населеного пункту Діброва Луганської області командир третього відділення аеромобільного батальйону військової частини А 2120 солдат Микола Пелих загинув. Микола народився 18 травня 1999 року. Єдина дитина в родині, він ріс відкритим, працьовитим і доброзичливим хлопцем. Змалку цікавився технікою. Після 9 класів Хомутецької школи Микола обрав мирну професію тракториста Миргородського професійно-технічного училища №44. Своє двадцятиріччя Микола Пелих зустрів у лавах Збройних Сил України, приєднавшись за контрактом до 81-ої окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. З 2019 року Микола Григорович вбирав у себе гарт, мужність і незламність десантника.

«Народжені перемагати!» - під цим гаслом Микола Пелих разом із побратимами нищив ворога, гнав окупанта з рідної землі і наближав нашу перемогу. На жаль, бій з переважаючими силами противника біля села Діброва Сєверодонецького району Луганської області став останнім для Героя. Односельці любили Миколу за веселу вдачу і справедливість – таким він залишиться в їхній пам’яті.

Перестало битися серце сміливого воїна, справжнього друга, люблячого сина. Залишилася без батька маленька донечка Вероніка. Розділяємо горе і щиро співчуваємо родині, особливо мамі Ларисі Іванівні! Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати найдорожчої для вас людини, а слова підтримки допоможуть перенести родинне горе. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Українського Захисника, гідного сина нашого незламного народу. Вічна слава захиснику України Миколі Пелиху! Своїм життям він наблизив нашу перемогу, яка безперечно за нами, бо за нами правда! Слава Україні! Смерть ворогам!

ТРОЯН ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ

1 березня у Миргороді попрощалися із Героєм Олександром Трояном. Захищаючи українську землю від російської навали, миргородський оборонець Олександр Вікторович загинув 21 лютого 2023 року в жорстокому бою з переважаючими силами противника біля населеного пункту Червонопопівка Севєродонецького району Луганської області. Схиляємо голови у глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Українського Захисника, гідного сина нашого незламного народу.

Олександр народився 13 липня 1991 року в Миргороді. Він був наймолодшим з чотирьох дітей в дружній багатодітній родині, де поважали та цінували один одного. Олександр ріс відкритим, працьовитим і доброзичливим хлопцем. Однокласники по Миргородській школі №9 цінували в ньому вірність і готовність прийти на допомогу. Після закінчення 9 класів школи Олександр вивчився на електрика в Миргородському ПТУ №44. Робота в Польщі була однією із сходинок до втілення життєвих планів. Клята війна обірвала плани та змусила Олександра Вікторовича взяти до рук зброю. Син військового і вірний патріот своєї держави, він не міг залишити війну з російським агресором у спадок наступним поколінням. Так він сказав своїм рідним, ставши на захист Батьківщини.

Бойове злагодження проходило під Житомиром і в далекій Великобританії. Згодом солдат Троян став виконувати бойові завдання у складі 25-тої окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Він був вправним водієм, мужнім, сміливим, надійним побратимом. На жаль, бій 21 лютого 2023 року став останнім для Героя.

Щирі слова співчуття рідним та побратимам військовика висловив секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій: "Перестало битися серце сміливого солдата, справжнього друга, люблячого сина і брата. Розділяємо горе і щиро співчуваємо рідним і близьким героя. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати найдорожчої для вас людини, а слова підтримки допоможуть перенести родинне горе. Вічна слава захиснику України Олександру Трояну! Своїм життям він наблизив нашу перемогу, яка безперечно за нами, бо за нами правда!".

Поховали захисника з військовими почестями на місцевому кладовищі на Алеї Героїв.

Рішенням 32 сесії Миргородської міської ради від 24.05.2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади" (посмертно)

Новаковець Володимир Олександрович

19 березня 2023 року в селі Шахворостівка провели до місця останнього спочину нашого земляка, вірного солдата України Новаковця Володимира Олександровича. Він віддав своє життя за нашу державу у найтяжчі, перші місяці війни – у березні минулого року. Сапер інженерно-саперного взводу першого десантно-штурмового батальйону військової частини А 0281 солдат Новаковець майже рік вважався безвісно зниклим. Станом на 14 лютого 2023 року встановлено його загибель, яка сталася 20 березня 2022 року поблизу населеного пункту Кам’янка Ізюмського району Харківської області. Він загинув смертю хоробрих, захищаючи волю і незалежність України. Володимир Олександрович народився 13 квітня 2001 року в селі Трудолюб Миргородського району. Згодом родина переїхала до села Остапівка, де Володимир закінчив 9 класів місцевої школи. Численні шкільні друзі та вчителі пам’ятають його як працьовитого, справедливого і щирого хлопця. Він багато читав, був надійним і товариським. Захоплення технікою вплинуло на вибір майбутньої професії. Володимир закінчив Миргородське професійно-технічне училище за спеціальністю тракторист-машиніст широкого профілю. Після училища, 26 лютого 2020 року Володимир Новаковець був призваний на військову службу, а у червні того ж року підписав трирічний контракт зі Збройними Силами України. Воїн опановував військову науку у складі 95-тої окремої десантно-штурмової бригади. У планах молодого чоловіка після завершення контракту було навчання у ВИШі на програміста, створення власної родини і мирне щасливе життя в Українській державі. Але ці плани перекреслила підла росія. Володимир Новаковець разом із побратимами одними з перших зустріли ворога на Харківщині. У запеклому протистоянні вони боронили кожен сантиметр рідної землі. На жаль, бій 20 березня 2022 року став останнім для вірного сина України Володимира Олександровича Новаковця. Вічна пам’ять справжньому Герою, Воїну, Володимиру Новаковцю. Ми не пробачимо! Рашисти відповідатимуть за кожну смерть! За кожне обірване життя! Ми переможемо, бо на нашому боці правда! Слава Україні!

Афанасенко Костянтин Євгенович

У Миргородській громаді 29 березня попрощалися з Героєм російсько-української війни Костянтином Афанасенком. Як справжній патріот України, з 2015 року Костянтин Афанасенко захищав цілісність та незалежність нашої держави на пекельному сході. За п’ять років АТО/ООС досконало вивчив воєнну науку, став вправним, безстрашним, умілим воїном. Розвідувальна група, у складі якої був старший солдат Афанасенко, наводила жах на ворога своїми блискавичними операціями. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади виконував бойові завдання у найгарячішій точці бойових зіткнень з ворогом - на сході держави. На жаль, ворожий снаряд обірвав життя сміливого воїна на 34 році життя. 25 березня в районі населеного пункту Тоненьке Покровського району Донецької області у ході виконання бойового завдання Костянтин Євгенович Афанасенко загинув. До останнього подиху він залишився вірним військовій присязі і Україні, яку любив понад усе.

Костянтин Євгенович Афанасенко народився 29 квітня 1989 року в м.Архангельськ. У його п’ять років родина повернулася до Миргорода, на батьківщину мами. Після закінчення 9 класів Миргородської школи №4, Костя продовжив навчання у місцевому професійно-технічному училищі №44 за спеціальністю тракторист-електрик. Він багато читав, був надійним і товариським. Численні друзі по навчанню та вчителі пам’ятають його як працьовитого, веселого, справедливого і щирого хлопця. Він не боявся роботи, любив і розумівся на техніці та став вправним майстром з ремонту автомобілів на одному з Миргородських СТО. Костянтин був душею компанії, надійним та енергійним другом, завжди готовим прийти на допомогу. У планах молодого чоловіка було мирне щасливе життя в Українській державі. Цим планам стала на заваді клята війна з підлими рашистами. Як справжній патріот України, з 2015 року Костянтин Афанасенко захищав цілісність та незалежність нашої держави на пекельному сході. За п’ять років АТО/ООС досконало вивчив воєнну науку, став вправним, безстрашним, умілим воїном. Розвідувальна група, у складі якої був старший солдат Афанасенко, наводила жах на ворога своїми блискавичними операціями. За словами начальника групи морально–психологічного забезпечення Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки Богдана Зубченка, з лютого 2022 року старший солдат Афанасенко був у лавах Миргородської тероборони. Його Військова частина Миргородської ТРО протягом 2022 року охороняла об’єкти інфраструктури, проходила бойове злагодження.. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади виконував бойові завдання у найгарячішій точці бойових зіткнень з ворогом - на сході держави. На жаль, ворожий снаряд обірвав життя сміливого воїна. 25 березня на Донеччині.

Пішов у засвіти сміливий солдат, справжній друг, люблячий син, брат, якому у квітні мало виповнитися лише 34. Ціною власного життя він виборював право цілої нації бути вільною. "Гіркота від втрати навіки у наших серцях! Щирі співчуття рідним та близьким, і наша безмежна шана полеглому Захисникові! Не забудемо і не пробачимо! І помстимося! Рашисти відповідатимуть за кожну смерть! За кожне обірване життя! Ми переможемо! Слава Україні і смерть ворогам", - зазначив у траурній промові секретар Миргородської міської ради Олександр Гуржій. Поховали Героя з військовими почестями на кладовищі у районі Дранки.

Федорченко Олександр Іванович

28 березня у Миргородській громаді попрощалися із справжнім воїном і Героєм Олександром Федорченком. Наш земляк загинув 25 березня в районі населеного пункту Тоненьке на Донеччині у ході виконання бойового завдання. До останнього подиху він залишився вірним військовій присязі і Україні, яку любив понад усе. Поховали оборонця України на Алеї Героїв.

Олександр Іванович Федорченко народився 9 грудня 1974 року в м.Ізюм на Харківщині. Після закінчення 9 класів місцевої школи, продовжив навчання у професійно-технічному училищі та паралельно влаштувався на роботу. Трудове життя почалося на оптико-механічному заводі наладчиком станків, майстром по виготовленню окулярів. У Збройних Силах України служив у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади. Після демобілізації Олександр працював у патрульно-постовій службі поліції. Але зрозумів, що повернення людям зору стане для нього головним професійним сенсом. У Миргороді він організував відмінне обслуговування у знаному на все місто магазині «Оптика». З першого дня повномасштабного вторгнення росії сержант Федорченко був мобілізований і став опорою та бойовим стрижнем Миргородської тероборони. Десантник Федорченко передавав свій бойовий досвід молодим бійцям. У цей період Олександр Федорченко у складі 148 батальйону спеціального призначення був серед тих, хто влаштував «Гадяцьке сафарі» на російського агресора, який вторгся на українську землю. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої бригади виконував бойові завдання у найгарячішій точці на сході держави.

Т.в.о. начальника групи Цивільно-військового співробітництва ВЧ-7314, лейтенант Андрій Савіцький розповів, що 25 березня в районі населеного пункту Тоненьке Покровського району Донецької області у ході виконання бойового завдання Олександр Іванович Федорченко загинув. Позивний «Мамонт» дуже пасував йому. Гарні фізичні дані та виняткові людські якості зробили Олександра унікальним. Командир розвідувальної групи Федорченко був як батько для своїх підлеглим. Існувала навіть черга аби попасти до нього у групу, що наводила жах на ворогів. Завдяки його вмінню воювати збережено життя понад сотні побратимів. Уникнення зайвого ризику і тактичне вирахування кожного кроку під час виконання бойових завдань – за ці якості воїна цінувало командування військової частини.

Олександр Федорченко - активний патріот і принциповий українець. Після повернення із зони проведення операції об’єднаних сил приєднався до лав «Правого сектору» та став очільником миргородського осередку військово-політичного руху. По це на церемонії прощання з Героєм сказав очільник Правого сектору Полтавської області Геннадій Сікалов.

Олександр Федорченко мав свій погляд на розвиток нашого міста, балотувався на посаду Миргородського міського голови. При цьому не переставав допомагати побратимам як волонтер - возив військову амуніцію, продукти харчування у найгарячіші точки зіткнень. Він любив життя, вмів насолоджуватися кожною хвилиною у колі близьких людей. Планував мирне достойне життя і був справжнім другом, люблячим сином, братом, чоловіком, батьком, якому навіки лише 48 років.

Рішенням 32 сесії Миргородської міської ради від 24.05.2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади" (посмертно). Відповідно до Указу Президента України № 604 від 29 вересня 2023 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" присвоєно ФЕДОРЧЕНКУ Олександру Івановичу – сержанту (посмертно).

БОБИР ВІКТОР ВОЛОДИМИРОВИЧ

4 квітня у нашій громаді попрощалися із своїм земляком, відважним захисником України Віктором Бобиром. Воїн загинув 31 березня у жорстокому бою за рідну Батьківщину, визволяючи Луганщину від російської окупації. На колінах, встеляючи останню життєву дорогу оборонця живими квітами, миргородці провели до місця вічного спочинку справжнього чоловіка та воїна з вірним і сміливим серцем. Народжений у День козацтва Віктор Бобир був справжнім нащадком українських козаків.

Віктор Володимирович народився 14 жовтня 1978 року в Миргороді. Навчався у дев'ятій школі. Вчителям запам’ятався вдумливим і відповідальним учнем, залюбленим у художню літературу та історію України. Здобув будівельну спеціальність у Миргородському ПТУ №44. Вдячність та добрі відгуки про майстра-муляра та будівельного бригадира Віктора Володимировича сягали за межі Миргорода. Численні друзі поважали Віктора за привітність, принциповість, щирість і готовність допомагати.

Віктор любив життя і Батьківщину. І коли Україна потребувала захисту, Віктор Бобир став на допомогу. 4 роки зі своїх 44-х Віктор Бобир віддав службі в армії - спочатку строкова служба, у 2015 році - АТО, а 3 квітня 2022 року був мобілізований на захист Батьківщини від російських окупантів. Він був досвідченим воїном і вчив своїм прикладом побратимів. Визволяв нашу землю від рашистів, уміло і безжально знищував ворогів, наближаючи нашу перемогу. На жаль, бій 31 березня 2023 року для солдата Віктора Бобира став останнім. Біля населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області у жорстокому бою за рідну Батьківщину кулеметник військової частини А 4020 солдат Бобир Віктор Володимирович загинув.

Поховали воїна за військовим траурним обрядом на Алеї Героїв у Миргороді з відданням почестей.

Усик Сергій Валерійович

У Миргородській громаді 13 квітня попрощалися з Героєм російсько-української війни Сергієм Усиком. 9 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Хромове Донецької області навідник 3 розвідувального відділення 1 механізованого батальйону військової частини А 4123 солдат Усик загинув смертю хоробрих.

Сергій народився 3 травня 1984 року в селі Вовнянка. Після закінчення 9 класів опанував спеціальність водія-електрика у Миргородському ПТУ №-44. Сергій впевнено планував своє майбутнє, мріяв про цікаве і насичене життя. Вступив до Полтавського університету економіки і торгівлі. Закінчив ВИШ з перервою на строкову військову службу. Спорт, яким захоплювався герой з дитинства, навчив наполегливості і витривалості. Сергій Валерійович, кандидат у майстри спорту з боксу, вмів перемагати і вмів тримати удар. Бокс - чесний і відкритий спорт. І таким був Сергій – говорив прямо і впевнено, боровся до кінця. «До кінця за справедливість» - таким було його життєве гасло. А ще він був душею компанії. Мав дуже багато друзів, був найкращим братом і другом, який завжди прийде на допомогу. Сергій зустрів своє кохання, створив родину, в якій народився син. Сергій Усик жив щасливим життям, доки на нас не напали кляті окупанти. Як справжній чоловік і справжній нащадок козаків, Сергій Усик від початку війни - у складі Збройних Сил України. У січні 2023 року солдат Сергій Усик виявив бажання перевестися у військову частину А-4123, в перший окремий механізований батальйон «Вовки Да Вінчі». Сергій Усик, на позивний «Кот», до останнього подиху залишився вірним військовій присязі і Україні, яку любив понад усе.

Сьогодні громада попрощалася із справжнім героєм, відданим солдатом України. Сергій Усик був сміливим воїном і гідним солдатом, вмотивованим і безстрашним. Він уміло і безжально знищував ворогів, наближаючи нашу перемогу. На жаль, бій 9 квітня 2023 року для навідника розвідувального відділення солдата Сергія Усика став останнім.

Анатолій Євгенович Карбан

12 квітня 2023 року біля населеного пункту Тоненьке Покровського району Донецької області на бойовій позиції загинув смертю героїв військовик частини А 7314 бойовий медик стрілецького взводу головний сержант Анатолій Карбан. Виконуючи свій службовий та громадянський обов’язок, він залишився вірним військовій присязі, вірним Україні.

Анатолій Євгенович Карбан народився 24 травня 1967 року в селі Остапівка Миргородського району Полтавської області. Після закінчення Полтавського педагогічного інституту імені Короленка, працював учителем історії, географії Остапівської середньої школи, згодом — вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи.

Анатолій Євгенович зростив не одну сотню дітей, прищеплюючи їм любов до Батьківщини, історії, рідної мови. Полум’яно й самовіддано він навчав дітей бути українцями. Займався національно-патріотичним вихованням. Був дотичний до всіх патріотичних організацій, зборів, починань, одним із яких є дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»). Був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні. Разом із дружиною вони збирали спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років.

Сотник Карбан був осавулом Районового козацького товариства “Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського”. Із 1998 року Анатолія Карбана обирали депутатом Миргородської районної та міської рад. У 2014 року він став головою Миргородської районної ради.

У 2016 році очолив Біликівську гімназію Миргородської міської ради. Активну боротьбу за Україну і гідне майбутнє для своїх дітей він розпочав з Революції на Граніті, пройшов Помаранчеву революцію. За участь у Революції Гідності Анатолій Карбан нагороджений медаллю “За жертовність і любов до України”. Коли росія вторглася до України у 2014 році, Анатолій Євгенович волонтерив, їздив на передову, займався похованнями полеглих героїв-земляків, віддаючи їм останню пошану. Взявши до рук зброю, Анатолій Карбан став прикладом для побратимів. Не боявся, йшов сміливо в бій, і, як вчитель, опікувався і беріг кожного, обираючи найважчі завдання для себе.

Анатолій Євгенович Карбан — українець, патріот, воїн, вчитель, люблячий чоловік, батько і син. У нашого Героя залишилася дружина — Альона, з якою він прожив 34 щасливі роки у шлюбі. Одне для одного були найбільшим коханням у житті, були друзями та однодумцями, доньки — Аліна та Анна, мама — Ганна Федорівна, яких він безмежно любив і захищав. І, які так само любили і цінували його.

Ніколи і ні до кого не був байдужим, завжди приходив допомогти і виручити. Людина принципів. Вірив в Бога й Україну. Був прикладом дієвої любові до Батьківщини, непохитної віри в її світле майбутнє. Щира, світла, чуйна людина, Анатолій Карбан мав безліч планів на життя, і мрій - для себе і своєї родини. Але питання «сховатися за спини і тихенько жити для родини» навіть не стояло, бо «Україна понад УСЕ».

Поховали загиблого воїна з військовими почестями на Алеї Героїв у Миргороді.

Рішенням 32 сесії Миргородської міської ради від 24.05.2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади" (посмертно).

Указом Президента №755/2023 від 17 листопада 2023 року нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Віталій Володимирович Шевченко

12 квітня 2023 року біля населеного пункту Тоненьке Покровського району Донецької області на бойовій позиції загинув смертю героїв військовик частини А 7314 командир стрілецького відділення молодший сержант Віталій Шевченко. Виконуючи свій службовий та громадянський обов’язок, він залишився вірним військовій присязі, вірним Україні.

Віталій Володимирович Шевченко народився 9 серпня 1991 року. Закінчив загальноосвітню школу №1 імені Панаса Мирного. Він запам’ятався шкільній громаді як життєрадісний, позитивний, дуже працьовитий хлопець. Почуття гумору та талановите виконання гуморесок зробило Віталія популярним серед друзів. Йому пощастило зустріти свою другу половинку ще у школі – про них із Анею казали «Ромео і Джульєтта». Вони дорослішали разом і побралися, аби бути разом на все життя. В родині народилася маленька донечка Полінка. Кохання зробило Віталія Шевченка зібраним і цілеспрямованим. Він опанував професію водія-електрика в Миргородському ПТУ №44, набув військового досвіду танкіста під час строкової служби в Збройних Силах України. Робота, родина, друзі, захоплення риболовлею — звичайне щасливе життя достойного українця. І плани на майбутнє — для себе, для Ані, для маленької Полінки. Доброзичливий і товариський, Віталій скрізь знаходив друзів і намагався кожному допомогти.

Він був справжнім патріотом, чесним, надійним другом, чуйним сином, люблячим братом, людиною слова. На жаль, мирні плани перекреслила клята війна. Віталій Шевченко віддав своє молоде життя за нас, за волю і незалежність України.

Олександр Анатолійович Макуха

19 квітня у Миргороді попрощалися з військовослужбовцем військової частини А1356 капітаном Олександром Макухою. Олександр Анатолійович був заступником начальника технічно-експлуатаційної частини з морально-психологічного забезпечення. У 2020 році воював у зоні проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. Численні відзнаки доводять, що військовий був відважним та гідно служив Україні. Олександр Анатолійович за життя отримав Відзнаку міністра оборони "За сумлінну службу" та "Знак пошани" за мужність, героїзм та незламність духу. На жаль, підступна хвороба забрала життя справжнього чоловіка, батька, друга, побратима.

Гайдар Іван Васильович

9 травня у Миргородській громаді попрощалися з земляком, відданим солдатом України Іваном Васильовичем Гайдаром. 6 травня 2023 року у бою на території Луганської області воїн Іван Гайдар загинув смертю хоробрих.

Іван Васильович народився 19 листопада 1990 року в селі Дібрівка Миргородського району в дружній багатодітній родині. Змалку Івана вирізняв талант майструвати. Мріяв будувати затишне і комфортне житло. Тому після закінчення Дібрівської школи обрав будівельну професію в Миргородському професійно-технічному училищі №44. Отримавши диплом, влаштувався на роботу в школу. А потім була строкова військова служба і різні будівельні майданчики. Колеги по роботі цінували дисциплінованого, старанного, відповідального і порядного майстра своєї справи. Друзі поважали за привітність, щирість і людяність. Івану пощастило зустріти своє кохання, створити сім’ю, в якій у лютому минулого року народилася чудова дівчинка Полінка. Попереду - багато планів і сподівання на щасливе життя. Не сталося. Мрії перекреслила клята війна.

З перших днів війни Іван служив у роті охорони Миргородського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, а згодом - на пекельному сході держави, захищати волю і територіальну цілісність держави від безжального й підступного ворога. Вправно і сумлінно герой захищав українську землю, був надійним побратимом і сміливим бійцем. На жаль, 6 травня у бою біля населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області стрілець третьої стрілецької роти військової частини А 4020 солдат Іван Гайдар загинув смертю хоробрих. Війна обірвала молоде життя, залишивши батьків без сина, а дружину і доньку - без чоловіка і батька.

Перестало битися серце щирого патріота, мужнього та сміливого воїна – героя, справжнього друга, люблячого сина, брата, чоловіка і батька, якому навіки лише 32 роки.

ОСТАПЕНКО ОЛЕГ ПЕТРОВИЧ

28 червня, у День Конституції України, на Алеї Героїв миргородці віддали жалобні почесті земляку, воїну Олегу Остапенку. Він з перших днів став на захист України. Боронив рідну землю від російського окупанта, наближав Перемогу. Він був командиром бойової машини - командир механізованого відділення 1-го механізованого батальйону в/ч А 4007. Військовий загинув 6 вересня 2022 року у запеклому бою в Авдіївці Донецької області, з честю виконавши свій військовий обов’язок. Протягом певного часу воїн вважався безвісти зниклим. Згодом, за рішенням суду, Олега Остапенка визнано загиблим. Сьогодні на Алеї Героїв відкрили пам'ятник миргородському захиснику, Почесному громадянину Миргородської громади. (Рішенням 32 сесії Миргородської міської ради від 24.05.2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади" (посмертно).

Олег Петрович Остапенко народився 18 січня 1977 року в м.Миргороді. Закінчив 9 класів колишньої школи №2 і отримав спеціальність водій автокрана в Миргородському професійно-технічному училищі №44. Далі - служба в лавах Збройних Сил України у місті Івано-Франківськ. Армійське життя припало до душі, і старшина Остапенко після строкової служби продовжив службу за контрактом в Миргородській військовій частині бригади тактичної авіації. Олег Петрович був вправним механіком, користувався повагою за фаховість, вміння виконувати складні завдання і готовність прийти на допомогу. Після закінчення контракту отримав ще одну спеціальність – електрозварювальника. Працював за кордоном, на будівельних майданчиках Києва. Повномасштабна війна застала Олега в столиці і він відразу вирушив додому – до віськкомату. 2 березня 2022 року приступив до військових навчань на Черкащині, і потім - пекельний «нуль» - передова.. Авдіївка... Бої тут розпочалися ще 21 лютого, тобто ДО повномасштабного вторгнення. Саме тут росіяни вперше скоїли страшні злочини із застосуванням термобаричних артилерійських систем та фосфорних боєприпасів. У 2022-му запеклі бої під Авдіївкою не вщухали цілодобово, ворог атакував з усіх видів озброєння і українські сили оборони прикладали надзусиль для стримування агресора. Старшина Остапенко разом із побратимами стояли до останнього, захищаючи рідну землю. Він був вмілим командиром, прикладом стійкості і рішучості. На жаль, внаслідок ворожого обстрілу і прямого влучання у бліндаж загинули четверо наших захисників, серед них - командир бойової машини - командир відділення одного з підрозділів 110-ої окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка старшина Олег Петрович Остапенко.

Струцький Євген Олександрович

Струцький Євген Олександрович народився 04.02.1992 року в селі Малі Сорочинці Миргородського району. Закінчив Хомутецьку загальноосвітню школу. З 2010 по 2014 роки навчався в Хомутецькому ветеринарно-зоотехнічному технікумі ПДАА, відділення «Ветеринарна медицина». Активно займався гирьовим спортом. Чотириразовий чемпіон України серед юнаків та юніорів, чемпіон Всеукраїнської спартакіади на «Краще спортивне село України» 2012 року, майстер спорту України з гирьового спорту.

Під час повномасштабного вторгнення був мобілізований на військову службу.

Виконував бойові завдання у складі відділення 32-го окремого стрілецького батальйону військової частини А-4020, молодший сержант. Воював на найгарячіших ділянках фронту.

11 квітня 2023 року при виконанні бойового завдання був тяжко поранений. Упродовж 3-ох місяців лікарі боролися за його життя. 06 липня 2023 року серце Євгена Олександровича перестало битися. Похований молодший сержант Євген Струцький в селі Малі Сорочинці Миргородського району. Рішенням 38 сесії від 8.09. 2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади"(посмертно).

Шамарін Богдан Петрович

Шамарін Богдан Петрович народився 06.09.1994 року в місті Харків. З раннього дитинства став сиротою, виховувався в родині бабусі в селі Леб’яжому на Харківщині. Закінчив місцеву середню школу. Вступив до Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського. По закінченні університету Богдан був призваний до лав Збройних Сил України на строкову службу. Підписав контракт і став частинкою славної родини 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Набув бойового досвіду в АТО, а згодом в ООС. Він воював під Маріуполем і біля донбаської Костянтинівки.

11 березня 2022 року біля населеного пункту Варівськ Київської області під час авіа- нальоту командир відділення взводу протитанкових керованих ракет протитанкового артилерійського дивізіону управління в/ч А 4267 молодший сержант Богдан Шамарін отримав поранення, не сумісні із життям. Похований молодший сержант з військовими почестями на Алеї Героїв у місті Миргороді. Рішенням 38 сесії від 8.09. 2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади"(посмертно).

Відповідно до Указу Президента України від 8 грудня 2023 №817 "Про відзначення державними нагородами України" за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку захисника із Миргородської громади молодшого сержанта ШАМАРІНА Богдана Петровича нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Кильоженко Валерій Васильович

Кильоженко Валерій Васильович народився 15.02.1996 року в селі Петрівці Миргородського району. Закінчив Петрівцівську загальноосвітню школу. Після навчання був призваний до лав Збройних Сил України. Опановував військову науку у складі Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Під час повномасштабного вторгнення був знову мобілізований на військову службу. Виконував бойові завдання у складі 116-ї окремої бригади територіальної оборони військової частини А 7314 на посаді водія-електрика стрілецького взводу.

13 липня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Авдіївка Донецької області, захищаючи територіальну цілісність та незалежність України. Похований старший солдат Валерій Кильоженко з військовими почестями на місцевому кладовищі в селі Петрівці Миргородського району. Рішенням 38 сесії від 8.09. 2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади"(посмертно).

Маловічко Олександр Іванович

Маловічко Олександр Іванович народився 25.05.1976 року в селі Шахворостівка Миргородського району. Після закінчення Шахворостівської загальноосвітньої школи продовжив навчання в Миргородському ПТУ № 44. Після навчання був призваний до лав Збройних Сил України. Під час повномасштабного вторгнення був знову мобілізований на військову службу з 05 травня 2022 року та приступив до виконання військового обов’язку у складі Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького, номер обслуги роти спеціального призначення військової частини А 4349. Брав участь у боях проти російських загарбників при обороні Києва та його околиць. Після вигнання окупантів з Київської області бригада змінила дислокацію у найгарячішу точку бойових зіткнень - на схід держави.

28 січня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання після запеклого бою поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області. Похований солдат Олександр Маловічко з військовими почестями на місцевому кладовищі в селі Шахворостівка Миргородського району. Рішенням 38 сесії від 8.09. 2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади"(посмертно).

Шевченко Віктор Вячеславович

Шевченко Віктор Вячеславович народився 22.03.1997 року в селі Дібрівка Миргородського району. Навчався у місцевій школі. Під час повномасштабного вторгнення був мобілізований на військову службу Миргородським РТЦК та СП з 25 серпня 2022 року став на захист Вітчизни зі зброєю в руках. Виконував бойове завдання на території Запорізької області, захищаючи свою землю від російських окупантів у складі 2 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 3 аеромобільної роти 1 аеромобільного батальйону військової частини А 4350.

09 серпня 2023 року отримав вогнепальне поранення під час ведення бойових дій в районі населеного пункту Роботине Запорізької області. 10 серпня 2023 року помер у лікарні міста Запоріжжя. Похований молодший сержант Віктор Шевченко з військовими почестями на місцевому кладовищі в селі Дібрівка Миргородського району. Рішенням 38 сесії від 8.09. 2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади"(посмертно).

Кирилюк Денис Миколайович

Кирилюк Денис Миколайович народився 14.07.1990 року. У 2007 році закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. 2011 році закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Льотчик-винищувач здійснив понад 80 бойових вильотів, з них 70 під час повномасштабної війни на знищення ворога. Був заступником командира ескадрильї – штурманом авіаційної ескадрильї 831 бригади тактичної авіації. За свої героїчні вчинки та зразкове виконання службового обов'язку мав Відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», та вогнепальну зброю від Міністерства оборони України. Указом Президента України № 551/2022 від 02 серпня 2022 року, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. 27 березня 2023 року офіцер загинув під час виконання бойового вильоту в небі Чернігівщини, захищаючи територіальну цілісність та незалежність України. Похований підполковник Денис Кирилюк з військовими почестями на Алеї Героїв у місті Миргороді. Рішенням 38 сесії від 8.09. 2023 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади"(посмертно).

Тищенко Ігор Васильович

Головний сержант Тищенко Ігор Васильович (07.07.1975-10.10.2023) Місце народження: м. Миргород. Виконував бойові завдання у складі 110 - ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка механізованого взводу військової частини А 4007. 10 жовтня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Авдіївка Донецької області. Учасник російсько-української війни. Місце поховання: м. Миргород.

Відзнака від Президента України «За оборону України». Почесна відзнака командира військової частини «За оборону Авдіївки». Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно)

Хоменко Микола Володимирович

Головний сержант Хоменко Микола Володимирович (13.04.1968-14.10.2023) Місце народження: с. Хомутець, Миргородського району. Виконував бойові завдання у складі 116-ї окремої бригади територіальної оборони військової частини А 7314 на посаді начальника контрольно-технічного пункту взводу матеріально-технічного забезпечення. 14 жовтня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Авдіївка Донецької області. Учасник російсько-української війни. Місце поховання: с. Хомутець, Миргородського району. Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно)

Завада Микола Миколайович

Сержант Завада Микола Миколайович (18.02.1976-01.11.2023) Місце народження: в селі Ясенів-Пільний, Городенківського району, Івано-Франківської області. Проходив службу у складі 831 бригади тактичної авіації Повітряних Збройних сил України військової частини А1356. 01 листопада 2023 року перебував на бойовому чергуванні, під час чергового ракетного удару загинув. Учасник російсько-української війни. Місце поховання: с. Ясенів-Пільний, Городенківської територіальної громада, Коломийського району, Івано-Франківської області. Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно)

Якименко Ігор Миколайович

Штаб сержант Якименко Ігор Миколайович (27.08.1971-20.10.2023) Місце народження: м. Марганець Дніпропетровської області. Виконував бойові завдання у складі 116-ї окремої бригади територіальної оборони військової частини А 7314 посаді сапера 1 інженерно – саперного відділення інженерно саперного взводу. 20 жовтня 2023 року загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Новомихайлівка Покровського району Донецької області. Учасник російсько-української війни. Місце поховання: м. Миргород. Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно)

Метелін Костянтин Сергійович

Сержант Метелін Костянтин Сергійович народився 4 січня 1978 року в селі Білоцерківка Новобугського району Миколаївської області. З початку 2023 року у складі 116-ої окремої бригади територіальної сержант Метелін виконував бойові завдання. Загинув 7 листопада 2023 року біля населеного пункту Степове Донецької області. Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно)

Фещук Максим Васильович

Солдат ФЕЩУК Максим Васильович народився 23 вересня 1982 року в місті Київ. З 24 вересня 2022 року Максим Фещук служив у 92-й окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Загинув 2 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Бахмутського району Донецької області. Рішенням 42 сесії Миргородської міської ради присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно).

Солдат Роменський Олег Григорович народився 9 квітня 2002 року в с.Єрки. Закінчив Трудолюбівську середню школу. Після школи обрав мирну професію електромеханіка в Хорольському аграрно-промисловому коледжі. По завершенню навчання підписав контракт на службу у лавах ЗСУ. Служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. 20 листопада 2022 року за особисту хоробрість, відданість і професіоналізм солдат Роменський був нагороджений відзнакою 95 окремої десантно-штурмової бригади – «Хрест пошани». Загинув 25 листопада 2023 року біля населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області в бою за Україну. Рішенням 46 сесії від 26.01.2024 року присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно).

Старший лейтенант Бончев Дмитро Сергійович народився 12 квітня 1990 року в с.Мирне Гуляйпільського району Запорізької області. 19 серпня 2022 року Дмитро Бончев став військовослужбовцем 79-ої окремої десантно-штурмової Таврійської бригади. У жорстокому бої 8 грудня 2023 року на території Донецької області старший лейтенант Дмитро Сергійович отримав важкі поранення, а 21 грудня помер у лікарні. Нагороджений медалями "За оборону рідної держави" та "За ВІДВАГУ". Рішенням 46 сесії від 26.01.2024 року присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно).

Солдат Чех Дмитро Леонідович народився 24 лютого 1984 року. Із лютого 2022 у лавах ТрО охороняв об’єкти інфраструктури, проходив бойове злагодження. З початку 2023 року у складі 116-ї окремої механізованої бригади виконував бойові завдання у найгарячішій точці бойових зіткнень з ворогом - на сході держави. 25 грудня 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині кулеметник стрілецької роти військової частини Дмитро Леонідович отримав смертельні поранення. Поховали полеглого Захисника України на Алеї Героїв у Миргороді. Рішенням 46 сесії від 26.01.2024 року присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно).

Сергій Віталійович Гавриленко народився 28 квітня 1983 року в Миргороді. Служив у 110-ій окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. 28 грудня 2023 року на Донецькому напрямку під час виконання бойового завдання отримав смертельні поранення. Рішенням 46 сесії від 26.01.2024 року присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно).

Віталій Іванович Єфремов народився 7 березня 1983 року в Миргороді в багатодітній родині. Захищав Україну у складі 110-ої окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. 4 січня 2024 року миргородський Захисник загинув внаслідок штурмових дій ворога на Донецькому напрямку. Рішенням 46 сесії від 26.01.2024 року присвоєно почесне звання "Почесний громадянин Миргородської громади" (посмертно).

Воловіченко Володимир Юрійович народився 16 серпня 1999 року в селі Дібрівка. Закінчив Дібрівську середню школу. Після школи Володимир Воловіченко вступив до Українського державного університету залізничного транспорту в місті Харків і опанував спеціальність інженера-механіка. 13 березня 2022 року Володимир став на захист Батьківщини. Герой воював у окремій президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького і за майже 2 роки пекельної війни від командира взводу піднявся до командира роти, отримав звання старшого лейтенанта. Старший лейтенант Воловіченко загинув на Донецькому напрямку 21 січня 2024 року. Похований Герой з військовими почестями на кладовищі у селі Дібрівка.

Квілінський Ян Владиславович народився 27 лютого 1989 року в с.Стовбине Миргородського району. Закінчив Дібрівську середню школу. Його сім’єю було засновано фермерське господарство «Сад Квілінського». Ян був учасником революції Гідності та головою Миргородської районної організації ВО Свобода. З 2015 по 2020 роки Ян Владиславович працював на обраній посаді Дібрівського сільського голови. 26 вересня 2023 року Ян став до лав ЗСУ. Він підписав контракт із Окремим центром спеціальних операцій «Схід» імені князя Святослава Хороброго. 23 січня 2024 року на Донецькому напрямку, виконуючи бойове спеціальне завдання, оператор-вогнеметник Сил спеціальних операцій, старший солдат Ян Владиславович Квілінський загинув. Похований Герой з військовими почестями на Алеї Героїв у місті Миргороді.

Цибулін Микола Юрійович народився 5 жовтня 1985 року в м. Лубни Полтавської області. У 4 – річному віці родина переїхала в Миргород. Тут він закінчив 9 класів колишньої школи №4, опанував будівельну спеціальність у Миргородському професійно-технічному училищі №44. Працював на Миргородському хлібозаводі, будівельних майданчиках. З 2015 року Микола Юрійович Цибулін добровільно пішов захищати Україну. 9 лютого 2024 року на Дніпропетровському напрямку розвідник, солдат Цибулін Микола Юрійович загинув. Похований Герой з військовими почестями на Алеї Героїв у місті Миргороді.

Канцибер Євгеній Олексійович народився 10 жовтня 1977 року у м. Миргород. Закінчив 9 класів Миргородської середньої школи №5, опанував будівельну спеціальність муляра в Миргородському професійно-технічному училищі №44 та закінчив Хорольську автошколу. Відслужив строкову службу у лавах Збройних Сил України. З 2006 по 2009 роки служив за контрактом водієм-мотористом в одній з військових частин. З червня 2022 року воював у 72-ій окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. У вересні 2022 року мужній мінометник, солдат Канцибер отримав осколкове поранення, але після одужання знову став у стрій. За мужність і героїзм, проявлені у боях, солдат Канцибер отримав державну нагороду - відзнаку Президента «За оборону України». За героїзм, проявлений під час боїв за Вугледар, солдат Євгеній Канцибер нагороджений медаллю «За оборону рідної держави». 12 лютого 2024 року на бойовій позиції лінії фронту Донецького напрямку солдат Канцибер Євгеній Олексійович загинув під час виконання бойового завдання. Похований Герой з військовими почестями на Алеї Героїв у місті Миргороді.

Рішеннями сесії від 29 березня 2024 року присвоєно звання "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади":

Головний сержант Карбан Анатолій Євгенович загинув 12 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Тоненьке Донецької області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня, відзнакою "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади".

Солдат Дорожко Максим Сергійович загинув 1 листопада 2022 року внаслідок артобстрілу в районі населеного пункту Білогорівка Луганської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня,відзнакою "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади".

Солдат Киркуш Іван Васильович загинув 12 січня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Побєда Донецької області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня, відзнакою "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади".

Солдат Новаковець Володимир Олександрович загинув 20 березня 2022 року поблизу населеного пункту Кам'янка Харківської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня.

Солдат Троян Олександр Вікторович загинув 21 лютого 2023 року під час бойових дій поблизу населеного пункту Червонопопівка Луганської області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня, відзнакою "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади".

Молодший сержант Шевченко Віктор Вячеславович помер 10 серпня 2023 року в міській клінічній лікарні №5 міста Запоріжжя від поранень, які отримав у результаті танкового обстрілу ворога в районі населеного пункту Роботине Запорізької області. Посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня, відзнакою "Почесний громадянин Миргородської міської територіальної громади".